Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!
Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з машини, вони не встигнуть загальмувати… Все залежатиме від того, чи зумію я непомітно дотягнутись до ручки на дверцятах машини… Примусивши себе застигнути непорушно, Лютц обережним рухом посунув ліву руку по сидінню. Один сантиметр… другий,, третій…Ось уже пальці торкнулись металу на дверцятах…
Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.
Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.
— Задкуй! Задкуй! — залементував той, що мусив стерегти Лютца.
? Йолоп! — зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.
— Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… — Брудна лайка завершила фразу.
— Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.
Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.
— Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! — злостився той, що вів машину. — Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…
Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.
Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало — вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.
Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»
По-пластунському пересуваючись на ліктях, Лютц подолав кілька кроків і лобом припав до землі; мить перечекав і знову поплазував. Уперед, назад? Він втратив почуття напрямку. По щоці пробіг теплий струмочок, Карл зрозумів, що то юшить з голови кров, нетерпляче тернув щокою об плече, та вона знову стала мокрою. Байдуже! Аби дістатися до машини… Вона десь близько… Загостреним нюхом він відчував запах мастила, бензину і по-звірячому, як по сліду, плазував на цей запах…
Мабуть, він кілька разів втрачав свідомість, та руки й ноги механічно долали відстань, бо знов опам’ятався Лютц вже біля машини. Чіпляючись руками за слизький кузов, він став на коліна, потім, заточуючись, підвівся на ноги.
І саме в цю мить промінь ліхтарика засліпив
— Ти волів би стати жертвою, а не катом? — запитав з темряви глузливий голос. — Що ж, я можу зробити тобі таку приємність. Одержуй!
Лютц знав — тепер йому не втекти. Він стояв непорушно, чекаючи пострілу, удару ножем, хіба не однаково! Встигнути б тільки сказати ті кілька слів, що бринять на устах. І він встиг їх вимовити:
— І все-таки я б з тобою не помінявся місцями… вікінг!
Потім тіло його обважніло, посунулось униз.
Учитель історії Карл Лютц так і не виклав письмово своїх міркувань про коріння фашизму.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Згорток у бляшанці
Ернст Ленау міряє й міряє кроками квартал біля станції міської залізниці, раз у раз поглядаючи на годинник. Рут запізнюється.
Сьогодні видався на диво гарний вечір. Без туману і сльоти, без вітру, що так набрид за останні дні. В таку погоду приємно пройтися, та одна справа — блукати вулицями міста, віддавшись плинові думок, і зовсім інша — тупцювати в межах кварталу, не маючи сил зосередитись, бо весь час доводиться звірятися з годинником, пильно вдивлятись у кожну дівочу постать, що здаля хоч чимсь нагадує Рут.
У Ернста не дуже великий досвід поводження з особами жіночої статі. Короткочасні захоплення незмінно закінчувались розчаруванням. Його дратувала легковажна готовність до любовних пригод одних і удавана цнотливість других, ота фальшива дівоча доброчесність, за яку сплачувати доводилось надто дорогою ціною — ціною відмови від власної свободи. Рут здавалася йому зовсім не такою. Йому подобалась її незалежність, критичний склад розуму, дотепність. З нею можна просто товаришувати, не думаючи про те, як складуться їхні дальші взаємини, обмежаться вони приятелюванням чи переростуть у почуття більш глибоке.
Сьогодні, одержавши платню, він збирався запросити Рут до ресторану. Хотілося посидіти в затишному куточку, почастувати чимсь смачним, потанцювати.
Запізнення Рут спочатку його непокоїть, потім починає дратувати. З невблаганною точністю годинник показує, що від дев’ятої — часу, самою нею призначеного, — минуло тридцять п’ять хвилин. Може, в такий спосіб вона хоче випробувати його терпіння? Міру свого на нього впливу? Коли це так, то нема чого й чекати. Він не терпить жіночих хитрощів, вона не повинна була до них вдаватись. Йому залишається одне — повернутися й піти. Він навмисне роздмухує в собі почуття образи, щоб подолати бажання залишитися, бо відчуває, яка сила таїться в надто довгому чеканні — воно вбирає в себе хвилину за хвилиною, поглинає їх, ущільнюючи час так, що втрачаєш уяву про його плин. Ернста дивує парадоксальність цього висновку. Врешті, ці тридцять п’ять хвилин тривали для нього не так уже й довго. Якби не годинникові стрілки…
Чиясь рука тихенько прослизає йому під лікоть. Рут! Вона стоїть поруч нього, задихана, з палаючими від швидкої ходьби щоками.
— Боже, яка я рада, що ти не пішов! Я так поспішала… Мені було прикро, що саме сьогодні ми не побачимось!
— Так би і сталося, якби я не зустрів давнього приятеля, — похмуро кидає Ернст. У нього відлягло від серця, але він не збирається цього виказувати, хай наперед начувається.
Рут розуміє, приятель — то вигадка, спроба захистити свою чоловічу гідність. Насмішкувате зауваження проситься їй на язик, але вона відчуває, що говорити нічого не слід. Та, правду кажучи, їй зараз і не до цього.