Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Зачувши своє ім’я, другий поліцай кліпнув повіками, миттю схопився на рівні ноги і виструнчився:
— До ваших послуг, гер Коппе!
— Поки за командира тут фрау Кеніг. А вона запрошує нас до вечері.
— О, такій команді не можна не скоритися! — Віллі Зонненбург ласо повів носом, вдихаючи випари їстівного, спробував галантно вклонитися, але його квадратовий тулуб лише незграбно шарпнувся вперед, навздогін за кивком голови, надто поспішним для його неповороткої статури. Віддавши таку данину ввічливості, він першим опинився біля столика і нетерпляче взявся за спинку стільця.
За вечерею Коппе і Зонненбург намагалися розважити гостинну власницю аптеки, розповідаючи про цікаві випадки з власної практики. Власне, говорив здебільшого Коппе, його підлеглий лише зрідка вставляв свої репліки, що мали
Приблизно о десятій Зонненбург піднявся нагору, Коппе примостився на спостережний пост біля вікна провізорської. Накрившись пледом, калачиком згорнулась у старовинному великому кріслі Марія.
Залягла темрява. Запала тиша.
Цілий день Марія з острахом чекала того часу, коли вона залишиться сама з собою наодинці. І ось він настав, щоб безжально мучити її страхом, каяттям, почуттям самотності, сумнівами. Тисячами голосів звучить для неї ця тиша. Заплющивши повіки, молода жінка силкується опанувати бігом своїх думок, зосередитись на найголовнішому. Ключ! Ні, про нього годі думати. Зробленої помилки не виправити, можна послабити лише її наслідки. В який спосіб? Де і в чому може таїтися небезпека? Перебираючи в пам’яті події минулого дня, вона прискіпливо перевіряв кожен свій крок. Здається, в її поведінці нема нічого, що могло б здатися поліції підозрілим. Прихід слюсаря, щоб поставив нові замки? Цілком природне з її боку бажання убезпечити свою кімнату від нового вторгнення. Особою слюсаря ніхто не зацікавився, бо гер Себастьян повівся з ним, як з давнім знайомим, і поспішив його вирядити, попросивши зайти за два-три дні: «Я тоді скажу, ми ж з вами сусіди». Телефонна розмова з Зеллером? Через присутність поліції Марія не змогла йому пояснити, чому відіслала слюсаря, просто сказала, що ліків, про які він питає, в аптеці, на жаль, нема. Не зовсім вдало з її боку придумано, Гельмут, звичайно, не зрозумів, чому вона так розмовляла. Тобто зрозумів, що говорити вона не може, але жодної інформації так і не дістав. Коли вже так сталося, треба було попросити Себастьяна розшукати Зеллера ввечері, пояснити йому ситуацію, поспитати поради. Невідомо, як мине ця ніч, невідомо, що чекає на неї завтра. Одного разу вона вже схибила з ключами, де гарантія, що не схибить удруге. Фред сказав, щоб вона сама себе покартала, тільки не перебирала міри. Вона й справді втрачає рівновагу, ті кляті ключі стоять у неї перед очима, дзенькаючи на ланцюжку.
Марія змінює позу, занімілу руку пощипує, їй здається, що в ній теж дзеленчать тоненькі голки. Рука або нога сміється, казала в таких випадках бабуся. Маленька Марійка іноді навмисне сідала на ногу, щоб відчути той щемний лоскіт-сміх, а мама завжди сердилась. Як давно це було, як давно…
Сон раптово навалюється на Марію, поглинаючи мамине й бабусине обличчя, поглинаючи всю її істоту, наче глибока чорна вода, крізь яку ніщо не може пробитися назовні. Ось тільки дзенькіт, що безперервно десь звучить, стає все лункішим. Треба повернутися, випростатись, сховати голову під подушку…
Марія рвучко повертається, голова її скочується з спинки крісла, в’язи проймає короткий гострий біль, повіки враз розплющуються.
Вже задніло. Спиною до неї стоїть Коппе і з кимсь розмовляє по телефону. Ага, ось звідки цей дзенькіт. Виходить, вона заснула, її збудив звичайний телефонний дзвінок. Хто може їй телефонувати так рано: Фред, Зеллер? Охоплена тривогою, Марія підводиться, і саме в цю мить Коппе кладе трубку на важіль і повертається обличчям до Марії.
— Пробачте, фрау Кеніг, що мимохіть порушив ваш сон, — ніяково вибачається він. — Щойно дзвонили з Фрізенштрассе, просили вас і гера Ленау о десятій прибути до моргу.
— До моргу? — перепитує Марія, ще не усвідомивши значення цього слова. Лише вимовивши його, вона починає бліднути.
— Так.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Живий покійник
Проміння осіннього сонця пробивалося крізь сплетіння оголених гілок і запалювало на глинистому ґрунті золотаві плями. Час від часу дві або й кілька таких плям зливалися в одну велику, і тоді світлий відлиск масних зрізів, залишених лопатами, мінячись брунатним перламутром, засліплював очі. Та напливала хмара, серпанок сірої тіні спадав на землю, і відразу все навколо ставало журним і похмурим, як звичайно і буває на кладовищі.
Поривчастий вітер шастав у кронах дерев, вишукуючи на гіллі бодай один листок; скупу поживу йому кидали лише старі дуби, що стоятимуть, загорнувшись у вогнисту мантію, аж до весни. Внизу, біля самої землі, пориви вітру майже не відчувались, і клуби диму з кадильниці повільно пливли до невеликого гурту людей, огортаючи їх солодкувато-пряним запахом ладану. Літній пастор скоромовкою правив заупокійну службу, з завченою байдужістю вимовляючи слова, що давно стали для нього не виявом скорботи, не урочистим реквіємом, а буденною справою, ремеслом, таким же, як ремесло копачів, що з нудьгуючим виглядом стояли трохи віддаля, чекаючи, коли їм доведеться взятися за лопати.
Серед тих, хто виряджав небіжчика в останню путь, було кілька чоловіків і дві жінки. Жінки стояли на передньому плані й раз у раз картинно, але обережно, — боронь боже змити косметику! — прикладали до очей носовички. Чоловіки, прибрані в усе темне, чимось невловимим здавалися схожими один на одного, немов нап’яли на обличчя однакову машкару стриманої скорботи. Часом непереможне бажання всмак позіхнути зсудомлювало їм щелепи, тоді вони поспішно витягали носовички і теж прикривали ними обличчя. Іноді порив вітру все ж досягав землі, куйовдив волосся і шарпав одяг. Тоді вони один по одному відступали трохи назад, опоряджували зачіски, звичним жестом перевіряли, чи не зсунулась, бува, краватка, і тоскно поглядали на пастора, подумки прикидаючи, як довго триватиме відправа. І в кожному погляді читалася нудота, бажання скоріше з усім покінчити. Втім, це був лише короткий перепочинок. Брови миттю знов злітали вгору і зсувалися до перенісся — ах, яка тяжка втрата! — бо кожен добре пам’ятав про репортерів, запрошених на церемонію. Перекидаючи жуйку з одного кутка рота в інший, вони час від часу заглядали у візири фотоапаратів, щоб увічнити для світу сумну подію.
Нарешті пролупало останнє слово пастора, і заговорив один з присутніх. Промова була лаконічною, але виразною, здавалось, кожне слово, мов карбована монета, з стукотом падає на віко труни, як сплата небіжчикові за його чесноти і заслуги перед суспільством.
Він ще не скінчив говорити, а трунарі, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, поволі наближалися до могили, сторожко озираючи кожного з учасників церемонії,— бува, ще хтось, схоче виступити з промовою. А щоб такому заціпило! Час дорогий — скільки ще роботи лишилося на сьогодні! Війна та голод звели здоров’я людей нанівець, мруть вони, наче мухи, тільки встигай ховати. Дивно, та й годі: під час війни лише вбивали, від хвороб майже ніхто не помирав, а тепер нікого не вбивають, хіба що випадково, а смерть смерті просто на п’яти наступає. Мабуть, заховані недуги виходять назовні.
Але з усього було видно, що виступати з надгробним словом більше ніхто не збирається. Промовець вів свою промову до кінця, жінки з прихованою цікавістю розглядали найближчі пам’ятники, чоловіки крадькома позирали на годинники, з усіх сил прагнучи зберегти на обличчі відповідний моменту вираз суму.
Коли невеличкий свіжонасипаний горбок заховався під вінками з чорними стрічками і церемонія закінчилась, учасники її заспішили до виходу з кладовища. Розмова, за інерцією, точилася півголосом, та жести ставали вільнішими, дехто дозволяв собі посміхнутися — люди квапились повернутися до звичайного розміреного життя, прагнучи якнайшвидше забути недавнє. Про нього вони згадали аж наступного дня, побачивши в газетах некролог, та й то на кілька хвилин, потрібних для того, щоб упізнати на вміщеному фото своє зображення.