Над Тисою
Шрифт:
І, навіть перевіривши дані Зубавіна та переконавшись у їх вірогідності, Громада не змінив свого рішення. Він припинить розшук лише в тому разі, коли стане ясно, що схоплений саме шеф Карела Грончака. Здається, це вже лише питання часу. Ворог приречений. Зубавін, вичікуючи, робить правильно. Сьогодні ще рано підводити риску. Хто знає чи не приховується за одним порушником ціла шпигунська зграя? Не слід поспішати. Але й запізнюватись не можна.
З такими думками Громада й заснув, уперше після кількох безсонних ночей, його розбудив настійливий дзвінок телефону. Громада впізнав голос Зубавіна:
— Є
Громада викликав машину, одягся і за півгодини був у кабінеті Зубавіна. Коли з'явився генерал, чоловік у формі залізничника, який сидів у кріслі біля стола майора, скочив і винувато заморгав білястими віями.
Зубавін підвівся:
— Познайомтесь, товаришу генерал: майстер Чеканюк Петро Петрович.
— Здрастуйте! — Громада схилив голову, його смугляве обличчя було непроникно спокійним.
Після того, що генерал знав про майстра, це «познайомтесь» прозвучало чудно і викликало в Громади подив. Але він швидко здогадався, що в ставленні Зубавіна до Чеканюка відбулася зміна.
Зубавін простягнув генералові кілька аркушів паперу, списаних чорним чорнилом. Протокол докладно пояснював Громаді причину появи майстра в кабінеті Зубавіна. Він прийшов, як сказано було в першому ж рядку, виконати свій обов'язок радянського громадянина. Далі викладалась суть справи. Минулої ночі, вірніше пізно ввечері, Чеканюк повертався з кінотеатру. По дорозі додому він зайшов у пивний бар на Ужгородській вулиці, який належав раніше Імре Варзі. Там він попросив у знайомої офіціантки, як це часто робив протягом кількох років, пляшку пива, сто грамів горілки, бутерброд з червоною ікрою і почав вечеряти. Через кілька хвилин до нього підійшов чоловік у сірій куртці. Спитавши, чи вільний сусідній стілець, він сів поруч і теж попросив собі пива. Наповнивши кухоль, він ледь пристукнув його денцем до столу і півголосом промовив:
— Ваше здоров'я, Петре Петровичу!
— Спасибі! — одразу ж відгукнувся майстер.
Він зацікавився, звідки незнайомий чоловік знає його ім'я і прізвище. Той пильно подивився йому в вічі і тихо сказав:
— Не впізнаєш, куме?
Чеканюк довго вдивлявся у брезкле, з кошлатими бровами, чуже обличчя. І поступово проступили на ньому давно забуті риси: велика родимка на щоці, великі зуби, віспинки на кінчику широкого носа, вперте підборіддя, розділене западинкою. Кум Ярослав! Ярослав Граб, який одягнув у роки війни форму есесівця.
Відчувши себе впізнаним, Граб насупив брови: тихо, мовляв, нічого не питай — зараз не час і не місце розповідати, звідки і як я з'явився.
Вони ще випили, закусили і, розрахувавшись, вийшли на вулицю. Тут Граб заявив, що йому нема де ночувати і в знак старої дружби майстер Чеканюк повинен дати йому притулок. Прийшли на Першотравневу. Пробирались темними вулицями, городами і садами. Чого? Майстер уже догадувався, яким вітром його забутого кума занесло на Закарпаття. Коли зайшли в будинок, то Граб підтвердив здогади Чеканюка. Він прямо сказав, що перейшов кордон і вимагав від майстра сховати його на два-три дні, не більше. Гостинність він щедро оплачував: кинув на стіл тугу пачку сторублівок.
Генерал Громада уважно прочитав показання Чеканюка. Потім ще раз і ще.
— Чого кум прийшов саме до вас? — спитав він, швидко глянувши на майстра.
— От про це, товаришу генерал, я і сам весь час думаю: чого? — він потупився, дивлячись на свої жилаві темні руки. — Я за старого режиму… за Августина Волошина був січовиком. Про мене тепер що завгодно можна подумати.
— Ми судимо про людину по її ділах.
— Кращий майстер в депо Явір, — сказав Зубавін. Громада простягнув Чеканюкові руку:
— Прийміть, Петре Петровичу, подяку від прикордонників… Ваш кум озброєний?
— Начебто ні, а втім, хто ж його знає!
— Планами ділився?
— Поки що не встиг. Та я і не показував, що мене це цікавить.
— Треба зробити так, щоб під час арешту Граба не завдати ніякого клопоту ні Петрові Петровичу, ні його домашнім, — порадив Громада Зубавіну.
— Граб думає, що ви зараз на роботі? — спитав Зубавін у Чеканюка.
— Так… Вранці я провідав його і сказав, що йду в депо.
— Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?
— Який же самогон у пивному барі! — здивувався майстер.
— У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? — з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.
— Ні, дома ми нічого не пили.
— Як ви з Грабом пройшли в будинок? — надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.
— Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.
— А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?
— Начебто ні.
Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.
— Ну, який ваш висновок, товаришу майор? — Громада, нахмурившись, набивав люльку.
— Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.
— Так. — Генерал густо задимив і заплющив очі. — Якщо шофер Скибан каже правду, — роздумуючи, промовив Громада, — тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?
— Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, — відповів Зубавін. — Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.
— На чому базується ця підозра?
— Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.
Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.