Над Тисою
Шрифт:
— Доброго ранку, Віро Гаврилівно!
Сивоголова жінка здивовано обернулась.
Обличчя Бєлограя, добре виголене, було привітним. І весь він, підтягнутий, у мундирі без погонів, з орденами на грудях, акуратно зачесаний, з сяючими очима, був такий молодий, свіжий, рідний, що сувора Віра Гаврилівна не могла не відповісти усмішкою на його усмішку…
— Як швидко ви покоряєте людей! — з захопленням промовив Дзюба, коли Бєлограй повернувся в купе.
По обличчю Бєлограя промайнула тінь явного незадоволення. Він дістав коробку «Казбека»:
— Куріть, папашо!
— Дякую,
— Не відмовлюсь.
Снідаючи і випиваючи, Дзюба звернув увагу на напис, зроблений на тильному боці долоні Бєлограя. Невеликими красивими літерами було витатуйовано: «Терезія» — жіноче ім'я, дуже поширене на Закарпатті.
— Еге, друже, — вигукнув Дзюба, — то ти вже поріднився з нашими дівчатами! — Він підморгнув, вказуючи на татуїровку: — Ще наречена чи вже законна дружина?
— Знайома.
Через дві години Дзюба обережними запитаннями витягнув із сп'янілого Бєлограя все, що йому було необхідне.
Дзюба одержав з-за кордону, від своїх давніх шефів, інструкцію терміново здобути, не зупиняючись ні перед чим, абсолютно надійні документи радянської людини віком 25–28 років. Бєлограй був саме такою людиною. Ідеальна знахідка! І місяця не минуло, як гвардії старшина демобілізувався. П'ять років надстроково прослужив у Берліні. Ще б служив, якби не виняткові обставини. Справа в тому, що його життєві плани порушила молода колгоспниця Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, фотографію якої він побачив у журналі.
У першому своєму листі він поздоровив Терезію з високою нагородою і коротко розповів про себе. Повідомив їй, що, «між іншим, власноручно в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, в жовтні, вимітав гітлерівську нечисть з тієї самої землі, на якій Терезія дає тепер рекордні врожаї. Так що, хороша дівчино, не забувай, кому ти завдячуєш своїм геройством», говорила жартівлива кінцівка листа.
Терезія відгукнулась на його лист. Так зав'язалось листування. Ні з того, ні з другого боку щодо почуттів нічого не було сказано. Але, в кожному листі Бєлограй шукав чогось між рядками і знаходив, як йому здавалося. Справа закінчилася тим, що він, коли минув строк — служби, демобілізувався, виїхав у Москву і, проживши кілька днів у своєї далекої родички, троюрідної тітки, вирушив на Закарпаття.
Передбачливий Дзюба з'ясував і таку важливу деталь: Бєлограй не посилав Терезії жодної своєї фотографії.
— Чого? — спитав Дзюба.
— Так… Хіба мертва фотографія може замінити живу людину!
— Це вірно, і все ж ти міг хоч приблизно перевірити фотографією, чи припав їй до вподоби.
— Папером таке не перевіряється.
— Слухай, Іване, — допитувався Дзюба, — як же ти зважився на демобілізацію і на таку ось подорож, не знаючи, кохає вона тебе чи ні?
— Як це не знаю! Звичайно, на відстані, заочно, по-справжньому
— От-от! Виходить, у тебе нема ніякої підстави розраховувати…
— Я ні на що не розраховую, а від надії-матінки не відмовляюсь… — Він поблажливо посміхнувся співрозмовникові, нездатному, як видно, розбиратися в сердечних справах.
Веселий, в міру сп'янілий, Іван Бєлограй незабаром перекочував у сусіднє купе. Через годину він перезнайомився з усіма пасажирами вагона. Скромна, соромлива людина — московський муляр — їхав в Угорщину на будови п'ятирічки обмінюватися своїм досвідом. Співачка їхала на гастролі в Прагу. Інженера-полковника викликали на Закарпаття для прийняття моста, збудованого в гірській ущелині за його проектом.
Юнаки і дівчата, як виявилось, були делегатами Угорської спілки трудящої молоді. Вони поверталися із Сталінграда. Кожен зберігав який-небудь речовий доказ свого перебування у прославленому місті: пачку фотографій, книжку сталінградського новатора з автографом, модель сталінградського трактора, зливок сталінградської нержавіючої сталі, гвардійський значок, пробитий кулею…
В купе, де розмістилися керівники угорської делегації, Бєлограй побачив червоний прапор на трубчастому, зробленому з нержавіючої сталі древку. Сталінградські комсомольці написали на прапорі своє послання будапештським комсомольцям: «Друзі! Брати! Під цим прапором ми побудуємо комунізм!»
Поки Бєлограй знайомився з пасажирами, Дзюба, замкнувшись у своєму купе, ретельно досліджував усе, що містилося у його чемодані. Він нічого не залишив поза увагою, намагаючись зрозуміти, яке місце займала в житті колишнього гвардії старшини та чи інша річ: настільний годинник-будильник із дарчим написом на білій пластинці, бігові черевики з шипами, старенька бритва з тонким, вкрай спрацьованим лезом, кругле, у формі металічного диска, люстерко з фотографією Терезії на зворотному боці, книжки і блокноти. З цікавістю Дзюба переглядав листи, записні книжки.
Особливу увагу Дзюба звернув на книгу, що лежала в чемодані, — томик творів Юліуса Фучіка.
«Чудово! Кращого й чекати не можна!»
Дзюба акуратно поставив чемодан на те місце, де його залишив Бєлограй і, розчинивши двері купе, вийшов у коридор.
Диктор поїздного радіовузла оголосив, що поїзд у зв'язку з ремонтом мостів у Карпатах направляється в Явір кружним шляхом.
Надвечір синій експрес, до глянцю помитий українським дощем, повільно входив під високі скляні склепіння львівського вокзалу.
На пероні Дзюба повідомив Бєлограю неприємну новину.
— З'ясувалося, — сказав Дзюба, — що експрес не може слідувати навпростець: на шляху тимчасовий дерев'яний міст замінюється новим, капітальним. Доведеться спускатися на Закарпатську рівнину, кружним шляхом, через Торунський і Яблонецький перевали, а далі автобусами пробиратися вздовж Тиси. Яка досада! — Дзюба клацнув пальцями. — Ще мало не дві доби їхати, а мені завтра — розумієш, завтра! — треба бути вдома. Ех, якби машина — годин за чотири були б уже по той бік Карпат!