Над Тисою
Шрифт:
— З приїздом, Стефане Яновичу!
Дзюба здивовано обернувся. Перед ним стояв високий чорновусий чоловік у зім'ятому, заяложеному капелюсі, в шкіряному шоферському пальті, в шкіряних рукавицях і з теплим шарфом, обмотаним кругом шиї.
— Оце так сюрприз! — радісно вигукнув Дзюба. — По мене?
— Як бачите. — Шофер усміхався з-під прокурених вусів, показуючи металеві зуби. — Правління артілі чекає вас, не дочекається!
— Чудово! Поїхали! — Дзюба круто обернувся до Бєлограя: — А ти, синку?.. Якщо бажаєш перемахнути Карпати на машині, то й для тебе знайдеться місце.
— З радістю! Який дурень відмовиться від такої
Іван Бєлограй вскочив у свій вагон. Взявши чемодан, він зайшов у сусіднє купе:
— До побачення, Віро Гаврилівно! Залишаю поїзд: їду навпростець через Карпати, машиною. Бажаю щасливої дороги! Коли повертатиметесь додому, заїжджайте в гості! Ну й зустрінемо ж!
Він дістав записну книжку, щось написав у ній і, вирвавши сторінку, простягнув жінці.
— Шукайте по адресі: колгосп «Зоря над Тисою», Гоголівська, 92, Терезія Симак. Будь-яку довідку одержите в цієї дівчини.
Віра Гаврилівна ніжно і сумно подивилася на ровесника своїх синів, непевно сказала:
— Що ж, синку, може й заїду.
Глава третя
На яскраво освітленій площі львівського вокзалу, біля чавунної огорожі і скверу, стояв непоказний на вигляд трофейний грузовик, який належав явірській артілі по виробництву стильних меблів. Простора кабіна мерседеса легко вмістила трьох. Чорновусий, у шкіряному пальті чоловік, механік Скибан, як його називав Дзюба, сів за руль. Бєлограя запросили зайняти місце посередині. Праворуч по-хазяйському розмістився Дзюба. Він з насолодою простягнув ноги, підібрав під себе пальто і посміхнувся очима з-під товстих скелець рогових окулярів.
— Поїхали, механіку.
Ринув яскравий потік світла на обмитий дощем булижник, зашаруділи шини, попливли зліва і справа голі каштани і будинки, викладені глазурованими плитами; промайнули темні стрільчасті ажурні башти костьолу; прощально продзвеніли червоні трамвайні вагончики. Машина вискочила на безлюдну дорогу, густо порослу похмурими тополями. По узбіччях, одразу ж за шеренгою дерев, здіймались стрімкі кручі весняного туману. Бігли назад жовті щити дорожніх покажчиків.
Механік Скибан зосереджено схилився над рулем, Бєлограй безтурботно курив, дивлячись на дорогу, Дзюба мовчки причаївся у своєму кутку, немовби дрімаючи. Впевнений у цілковитому здійсненні свого — наміру, він не бажав витрачати будь-які нові слова на приреченого Бєлограя.
Машина безупинно мчала на південь, до Карпат. Село за селом залишались позаду, на півночі. Дедалі безлюднішими і темнішими ставали вулиці. Ось прорізав рідку туманну імлу останній, забутий, мабуть, вогник у придорожній хаті, покритій замшілою соломою, з чорногузом на гребені, і машина покотилася по глухій прикарпатській рівнині.
Туман одступив від дороги так далеко, що ледве був помітний. Розбіглися на узбіччя і дерева, оголилося шосе. Асфальт змінився добре второваною щебінкою. Гучніше зашурхотіли шини. Вітер, досі нечутний, завив у ребрах шибок. Потягло холодом. Повітря стало чистішим, прозорішим. На небі вирізьбились яскраві зимові зірки, а на землі, біля самого обрію, показалося щось темне, високе, увінчане шпилями.
— А ось і Карпати… — промовив Бєлограй, плескаючи шкіряними рукавицями одна об одну. — Будь здорова, Верховино! Давненько ми з тобою не бачились!
Карпатські
— Тримай її міцніше, а то полетить, — усміхнувся голова артілі.
Машина підіймалась вгору, викидаючи з-під коліс дрібні камінці і похрускуючи по крижаних калюжках. Новий поворот — і ще крутішою стала дорога, пробита на гірському схилі. Там, де вона вигиналась, поринаючи в гущавину дерев, спалахнули в променях автомобільних фар два камені-самоцвіти.
— Лисиця! — збудженим мисливським шепотом скрикнув Бєлограй.
Камені-самоцвіти згасли. Лисиця, не поспішаючи, лінивим підтюпцем спустилась на узбіччя, зникла в лісі, метнувши пухнастим хвостом.
Гора здіймалась над горою. Усі вони були чорними внизу, біля підніжжя, сірими — посередині, а біля вершини — чисто білими. Сніги спускалися все нижче й нижче, дедалі частіше машина йшла на другій швидкості. Ось сніги сповзли вже до самого узбіччя, а через кілометр укрили всю дорогу. Тиша. Сонні великі ялини понуро, до самої землі, розвісили лапчасте гілля, опушене білим. На столітніх дубах — ані сніжинки. Товсті, у два обхвати, стовбури. Сухі, попелясто-замшілі сучки. Подекуди червоніють міцні, як залізо, листки, які протягом цілої осені і зими безсилі були зірвати найлютіші вітри, що без упину гасали по північних схилах Карпат.
Бєлограй не відриваючись дивився у вікно. Він народився в степовій Україні, на березі моря; більшу частину життя прожив у Москві, три тижні лише воював на Закарпатті, і все ж таки як сильно полюбив він цей гірський край, з якою насолодою дихав гірським повітрям!
Гори і все гори здіймалися зліва і справа, спереду і позаду. Піднебесні. В сивих кучерях лісів. З голими камінними головами. Лобаті. Одна підпирала іншу. Гори-брати. Гори-сім'ї. Одинаки. Куди б не поглянув Іван Бєлограй, всюди він бачив знайомі, рідні гори.
Верховино, світку ти наш…
Якщо ти не пролив свою кров серед цих гір, якщо ти їх не любиш, то, зрозуміло, вони для тебе всі на один лад, ти не відрізниш Горган від Високих Бескидів, Говерли від Попа Івана, а Маковиці від Петроса.
— Як називаються ці гори, Стефане Яновичу? — спитав Бєлограй і лукаво примружився.
— А хто ж його знає, — Дзюба байдужим поглядом сковзнув по засніжених вершинах. — У нас їх стільки, як мурашок, не запам'ятаєш кожну.
— От тобі й чоловік закарпатської національності! — посміхнувся Бєлограй. — Це Горгани. Запам'ятайте!
Горганські хребти, основа Східних Карпат, — вузькі, крутопохилі, піднебесні скелі, розрізнені долинами. В Горганах майже не зустрічаються плоскі вершини гір. Вони у гігантських півнячих гребнях, скелясті, голі, відкриті для всіх вітрів. Недаремно їх верховинці і прозвали «Горганами». Від Яблонецького перевалу до Торунського, трохи не протягом ста кілометрів, немає жодної сідловини, через яку можна було б пробратися машиною або підводою. Малопомітні в'ючні стежки доступні не кожному. На півтори тисячі метрів і вище піднімаються гірські масиви. Непроглядні темні ліси заливають їхні схили до самих вершин. Ні села, ні хутора тут не знайдеш. Подекуди, на кордоні Полонин, трапляється пастушача колиба, в якій давно ніхто не живе. Проте в Горганах багато звірів: ведмедів, сарн, оленів.