Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Олено Трохимівно, — підняв руку Юрко, — нехай Рая сяде за мою парту!
Рая гірко заплакала.
Вчителька підійшла до дівчинки, сказала співчутливо:
— Не плач. Ти гарна учениця, прекрасна піонерка! І твого тата ще не судили. Просто зараз триває слідство. А без постанови суду ніхто не може вважатися винним. Бери, Раю, свої зошити та книжки і пересідай до Юрка.
Рая, голосно схлипуючи, зібрала свої книжки, склала їх в портфель, сказала:
— Мій татко — комуніст, він ніколи не був злочинцем!
Після уроків Вовка, Юрко, Славко Олефіренко разом із Раєю вийшли на вулицю. Вовка спитав:
— Раю, а за що арештували твого тата? Він же орденоносець, з біляками бився!
— Шарпинський
— Так твій татко і справді взяв зерно? — нахмурився Вовка.
— Нічого він не брав, — крізь сльози відповіла Рая, — підкинули нам навмисне ту пшеницю! Комусь мій татко на заваді став.
— Як же це? — роздумував Вовка. — Невже хтось міг додуматися до такої підлості?
Рая ледве стримувала сльози. І Славко за всю дорогу не зронив жодного слова, лише співчутливо поглядав на дівчинку. А Вовка обурювався:
— Цю справу так лишати не можна. Треба комусь писати, скаржитися!
Юрко дома розповів про свою сутичку з Лемішкою.
— Правильно ти вчинив, — похвалив тато, — підлим людям завжди треба давати відсіч. Темна людина цей Лемішка! І Шарпинський непевний якийсь…
— Ти помовч, — насторожилась мати, — хоч при дітях такого не кажи! Ти й на Сиволапа сердишся. Не в нього ж, а в тебе продукти з комори зникають. І сам Шарпинський хитрий, зуміє в ложці води людину втопити!
— Так уже й втопить, — заперечив тато, — може таке трапитися, що сам потоне! Викликав він мене, півдня потримав у міліції, все хотів, аби я посвідчив, що агроном взяв на току два мішки пшениці.
— Що ж ти йому сказав? — запитала мати.
— А що я міг сказати? Сказав, як було. Я цілу ніч від току не відходив, і ніхто не міг взяти навіть жменю зерна, а він показав мені протоколи, підписані Лемішкою, Щупаком та Скрипалем. Вони заявили, ніби бачили вночі біля току агронома, що він щось віз на своїй бідарці. І мені Шарпинський пропонував підписати протокол, що на току трапилася крадіжка, залякував, казав, що я свідомо підтримую свого приятеля, колишнього петлюрівця Мороза, і треба ще розібратися, який я червоний козак і як я воював під час громадянської, бо не випадково, мабуть, в такого комірника, як я, зникають з колгоспної комори продукти. На цьому й розійшлися.
Після тієї розмови Юрко написав листа Михайлу Івановичу Калініну, як Шарпинський зводить наклеп на героя громадянської війни Мороза, безпідставно звинувачує його в крадіжці колгоспного зерна, і рекомендованим листом відправив у Москву. Місяців через три агроном повернувся додому. Він того ж дня завітав разом з Раєю та своєю дружиною до Берегових, подякував Юркові. Розповів про свої поневіряння, ніяк не міг збагнути, хто підкинув йому мішки, кому він заважав у Жовтневому.
Тепер Юрко знає кому. Але хто в той час міг подумати, що Сиволап — замаскований петлюрівець. Невдовзі родина агронома Мороза виїхала з села — перевели Сергія Трохимовича на роботу в іншу область. На прощання він сказав Юркові:
— Спасибі тобі, що ти не байдужий, — і мені допоміг, і для Раї був вірним товаришем. Будь завжди чесним і справедливим. Пам'ятай, що ще є в нас вороги, не всіх ми вимели в Чорне море! Замаскувалися вони, принишкли, чекають слушного часу, щоб болючіше вжалити. Будь обачним і непримиренним до них.
Юрко пригадує, як Шарпинському оголосили сувору догану, перевели на іншу посаду, але в міліції залишили, — каявся він, ремствував на свідків, які ввели його в оману.
Шарпинський на перших порах був притих, а потім знову почав викликати тата на допити, бо з комори час від часу зникали продукти. Тепер відомо, куди вони
Не раз тато влаштовував засідки в коморі. Лишався в ній на ніч і підстерігав невловимого злодія. Тільки даремно. А перед травневими святами він зарядив рушницю і пішов ночувати в комору. І не сам, а з секретарем комсомольської організації Павлом Овраменком.
На світанку почули, що хтось ходить по коморі, побачили в мороці постать над бочкою з салом.
Тато прицілився і гукнув:
— Стій! Стрілятиму!
Постать кинулася в темний куток. Тато вистрілив. А коли дим розвіявся, в коморі ніякого злодія не було. І всі вирішили, що татові та Павлу те приснилося.
Тепер Юрко знає, що то аптекар проникав у комору не із Зоряної кімнати, а іншим підземним ходом, бо Зоряна тоді замикалася на масивну залізну шпугу.
Пригріває сонце. Скоро обід. Юрко пустив пастися коней і пішов обідати. На вішалці помітив Лесин жакетик, і знову незнаний тупий біль придавив серце. Ні, не скоро він забуде свою подружку! Довго щемітиме серце від згадок про неї.
Мати спершу навідалась до майстерні, роздала вишивальницям роботу, а вже потім пішла з Лесею на Червоний хутір. Коли фашисти підходили до Прип'яті, на складі вишивальної майстерні лишалося багато пряжі, заполочі, готових виробів. Мати пішла до секретаря райкому партії Михайла Сергійовича Коваленка порадитися, куди все те подіти, щоб не дісталося окупантам. Той порадив сховати в надійному місці. Мати з секретарем комсомольської організації Олександрою Пашко вночі перенесли матеріали з складу в підвал і закидали його всілякими відходами. Німці наказали відновити роботу вишивальної майстерні, привезли трохи ниток, маркізету, шовку. Комендант звелів вишивати чоловічі сорочки, жіночі блузи, скатерті для Німеччини. Недавно до матері завітав Саченко:
— Прийшов я до вас, Маріє Федорівно, за дорученням секретаря райкому партії. Передавав вам Михайло Сергійович привіт і сказав, що у вас лишилася пряжа. Треба її перевезти на хутори і доручити довіреним ткалям виготовляти бинти. У партизанів багато поранених. І ще просив побільше набрати до майстерні комсомолок, дружин фронтовиків. Оформляйте на роботу чоловік тридцять, а то й сорок. Тих, хто працює, не вивозять до Німеччини. — Іван Лукич насторожено глянув і прошепотів: — Сьогодні вночі прийдуть до вас люди, візьмуть пряжу. Ткати бинти буде Марта Воловець, з нею домовлено. Гестапівці закинули в наше село своїх агентів. Щось замишляють. На роботу людей набирайте скоріше. Думаю, що німці готують тотальну, як вони кажуть, мобілізацію людей до Німеччини. Складайте списки і подасте мені. Тим, хто працює, Штарк дозволив видавати пайки.
Підпільники прибули вночі, перевезли пряжу на Червоний хутір, тепер Марія Федорівна йшла до ткалі, щоб допомогти їй навити основу». Хутір під Самусевим лісом. Ще перед війною інші хуторяни переселилися в село, а Червоний хутір лишився, бо на ньому побудували лісопилку, яка забезпечувала будівельним матеріалом навколишні колгоспи. З півночі непримітні рублені хати оточує грузьке, непрохідне Шляхетське болото. З півдня до них підступає сосновий бір. Сюди рідко заходять німці та поліцаї. Постріляють курей, пограбують людей і скоро залишають. Ночувати окупанти не відважуються на хуторі — остерігаються партизанів. Дорога петляє серед перелісків, ярів, вибігає на береги озер. Коли наблизилися до Шляхетського болота, навстріч вийшли два підлітки. Один з них був одягнений в металевий позеленілий панцир, почищений піском, та мідний шолом, другий тримав у руці довгу шаблю з позолоченим руків'ям. Марія Федорівна придивилася до хлопців, впізнала того, що тримав шаблю.