Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Навіщо ж ви так, Іване? — заступилася мати за дівчину. — У неї шкіра на руках обдерта, кров сочиться…
— Не вжалієш батька в наймах, — байдуже махнув рукою Скрипаль. — Скажіть спасибі,— він кивнув на Лесю, — Що вашу біженочку в покої не спровадили, бо й така думка була. Всі ми під богом ходимо… Це я нараяв пану старості визначити Варку покоївкою! Я! Її батько нас розкуркулював, а тепер мій верх настав! Батькові гріхи їй спокутувати доведеться.
Він схопив Варю на руки, кинув на віз, гукнув Безкровному, який мовчки підставляв під прохолодний вітер подряпане лице:
— Паняй!
Коні рушили,
— А де Варя вчилася? — сумно спитала Леся.
— У медінституті. А як почалася війна, копала протитанкові рови. Налетіли фашистські літаки, обстріляли з кулеметів — поранили дівчину. Після лікарні приїхала додому, а тут фашисти село захопили.
Юрко прийшов до Славка і нікого не застав, всі були на роботі — перебирали в кагатах картоплю. Івана Гончара побачив на подвір'ї. Той тільки що повернувся з воловні, роздягнувся, вмивався над ночвами. Побачивши Юрка, сказав глумливо:
— Добре, що ти в фольксдойчі записався, ніхто тебе на роботу не ганяє, а нам кожен день запарка. Наказав Штарк орати поле під тютюн. Земля тверда, як камінь. Коням така оранка не під силу, а волики тягнуть! Я не знав, що ти трохи німець. Ото орав я город своїй прабабці Вівді, і зайшла мова про вашу родину. Старенька оповідає, що твій прадід був не з наших людей, говорив нерозбірливо, ходив із зеленою пір'їною на капелюсі.
— Яка, Іване, різниця, — відповів Юрко, — хто були наші діди та прадіди. Лиш би ми були чесними радянськими людьми.
— Так воно так, — погодився Гончар, — тільки все одно якось чудно: Юрко Береговий — німець! Гутен таг, Марта унд Анна баден. Оце вивчив за три роки, а більше нічого не знаю.
(Добрий день, Марта й Анна купаються (нім.). — Фрази із шкільного підручника німецької мови.)
— Погано, що не знаєш. Тепер би знання німецької мови могло стати в пригоді.
— Пішов би перекладачем до Штарка або до Маєра? Чи не так?
— Якби послали, то й пішов би.
— Виходить, твої рідні зберегли документи про німецьке походження.
— Ніхто їх не зберігав, просто лежали папери в скрині, а тепер пригодилися.
— Вершини не бачив? — пошепки спитав Іван.
— Ні.
— Я вчора біля Льольчиного озера на наш танк натрапив. Пішов зранку, спустився на схил пагорба, а там танк. У землю закопали, бо не було пального, — от і перетворили на сталевий дот.
— Ну й що?
— Кулемети можна зняти і передати партизанам. Позавчора розмінував один бліндаж. Там, певне, штаб був, і багато чого лишилося незайманим. На столі патефон, платівки, книги. Це теж партизанам можна передати. І патефон вручити, хай слухають пісні та музику у вільний час.
— Юрку! — почувся голос матері.— Чого це ти ідеш і нікого не бачиш?
Хлопець підвів голову, побачив неподалік матір і Лесю.
— Мені треба в лікарню навідатись, а ви йдіть додому, — сказала мати.
Юрко з Лесею лишилися посеред вулиці. Він старався не дивитися на дівчину. Невже він не може взяти свої нерви в кулак, пересилити себе? Мовчки повернувся і пішов городами до Прип'яті, хоча вулицею можна було б скоріше дістатися до своєї хати. А Леся — за ним.
За городом починався берег. Понад річкою росли розлогі верби. Під ними було тихо і прохолодно. На мілині гордовито крокували лелеки, шукаючи у воді поживу. При березі — прип'яті
— Слухай, Юрку, ти ще довго будеш гніватися та показувати свій характер? — раптом докірливо спитала дівчина.
Той сердито засопів, пішов швидше.
— Звідки мені було знати, що на вашу вертілку дівчина йде з хлопцем, який їй подобається, — вела далі Леся. — Я тебе розумію, але ти й мене зрозумій. І доволі гніватися. Чув, що поліцаї забрали Варю в палац. Її покоївкою туди староста визначив. І мене хотіли в палац забрати, але Маєр не дозволив.
— Як це забрати? — сполохано запитав Юрко.
— Отак, як Варю… На аркан — і в неволю.
Ішли поряд, взявшись за руки, і в Юрковому серці вже не було ні гніву, ні злості, ні образи на Лесю. Він міркував, як виручити Варю. Пізно. Поліцаї привезли її в палац, здали есесівцям…
Леся зупинилася на кручі, що зводилась над річкою, оглянулася навколо:
— Красиво як! Мені подобається звідси дивитися на Прип'ять, на далекі заплави.
— Бачиш, Лесю, зліва синіє бір? — спитав Юрко.
— Бачу.
— Самусів ліс. Заповідний. Дубам не менше восьми століть, але зараз туди ходити небезпечно.
— Чому?
— Там багато мін — лінія оборони проходила… Тепер фашисти хочуть вирубати цей ліс і вивезти до Німеччини, а в Калюжницях зрізають чорнозем і вивозять.
З-за повороту з'явився невеличкий катер, він натужно тягнув за собою велику баржу, навантажену деревиною. Юрко глянув вслід баржі і твердо сказав:
— Подавляться фашисти нашим добром!..
Як добре стемніло, мати засвітила каганець і сіли за стіл вечеряти.
— Юрку, — мовила мати, — ти якось розпитував мене про Червону Красуню. Коли хочеш, можу показати тобі фотографію тієї дівчини.
— Де ти взяла? — вражено запитав хлопець.
— Нема її в мене, а як хочеш глянути, піди до Горпини Пампушки, вона покаже.
— Звідки ж вона знає, що там зображено Червону Красуню?
— Горпина, звісно, не знає,— погодилася мати, — а я переконана, що на фото Катерина Загорулько — Червона Красуня. Пам'ятаєш, я розповідала про панського лакея Федора Пампушку? Сьогодні я з Оксаною Василівною була в Пампушки. Оксана Василівна оглянула його хвору дружину, а потім посиділи, поговорили, пригадали минуле, згадали й про панів та їх палац. Дружина Пампушки й каже: «У нас фотографії навіть лишилися. Їх чоловіків брат, Федір, забрав, як пани за кордон тікали. Він цілу хуру панського добра привіз. Там і золото було, і срібло, тільки Федір все те собі залишив, а в нас сховав всілякий дріб'язок. І ні до чого нам цей мотлох, а викидати жаль. Альбом був у гарній шкіряній оправі. Так ми її обдерли і пошили черевики». Вона дістала альбом з фотографіями. Глянула я на них, а там і Катря Загорулькова. Я її портрет бачила у вчителя Олександра Васильовича. Він мені не раз розповідав про цю дівчину, навіть запевняв, що вона доводиться племінницею його прадіду — панському художнику. У вчителя лишилося багато портретів. Є там, Юрку, і портрет твого прапрадіда. Піди з Лесею до Олександра Васильовича, побачите його квартиру — справжній музей. Учитель вам і про палац багато розповість.