Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Він же, мабуть, на роботі?
— Ні, Володя дома і знає про нашу зустріч. Через два дні «чорні кентаври» мають залишити палац!
Юрко прийшов до Вовки, коли той сидів серед подвір'я і кришив для поросяти кропиву. Побачив Юрка, кинув ніж, витер об штани руки:
— Це ти?..
— А хто ж?
— Сьогодні має прийти людина від лейтенанта.
— От я й прийшов! Іван Петрович нас жде в шевця!
Хлопці дочекалися призначеного часу.
— Ідіть за мною! — пошепки наказав лейтенант.
За півгодини вийшли
Вершина, намагаючись не шурхотіти гіллям, знайшов вхід до водоспуску:
— Пішли!
Поволі ступали в темряві за лейтенантом та Поухом. Іван Петрович присвітив ліхтариком, йти стало легше. Нарешті потрапили в просторий колодязь. Недавно пройшов дощ, і трохи води просочилося на дно водоспуску.
Лейтенант почепив ліхтарик на ґудзик піджака, сказав пошепки:
— Почнемо! Беріть, хлопці, міни і дійте, як домовилися!
Юрко поволі піднявся по металевих сходинках до чавунної решітки. Хлопець намацав рукою пролом, відсунув листя.
На нього війнуло свіжим повітрям. Не кваплячись, Юрко вибрався в парк. Вовка — за ним.
Міна, як жива, ледве не вискочила з руки, міцно прилипла до металу. Нарешті поставлено міну й на останній, п'ятий, фургон. Можна повертатися до чавунної решітки. Вовка теж впорався.
У цей час на алеї, поблизу якої стояли фургони, з'явилося два німці.
— Скільки нам ще тинятися довкола палацу? — зронив один з них.
— Ще годину — і нас замінять! — відповів другий. — Даремно ти ремствуєш, Курт; сидіти в цій глушині значно вигідніше, ніж потрапити на Східний фронт! У Фріца Гамера вже третій брат загинув. Фріц учора одержав повідомлення!
— І тут не краще, — пробурчав невдоволено Курт, — з батальйону Лернера лишилося п'ятнадцять солдатів! І зараз стає страшно, як пригадаю останній бій, полон, розлючених жінок…
Юрко прикипів до землі.
Стукотіло серце, і хлопцю здалося, що фашисти чують той стукіт.
Вартові поволі наближалися до фургона. Несподівано майже поряд з ними, на протилежному кінці неширокої алеї, хтось наче пчихнув.
— Хто тут?! — гукнув один з вартових. — Стрілятиму! Блідий промінь ліхтарика ковзнув по землі, пробіг по алеї і освітив їжака, який в ту ж хвилю швидко згорнувся в клубок.
— Пауль, — насмішкувато озвався вартовий з басовитим голосом, — ми маємо можливість одержати нагороду, адже ми затримали злочинця. І він справді озброєний з голови до ніг.
— Цей їжак чхнув, як людина, — відповів вартовий, — я ледве втримався, щоб не дати по ньому чергу з автомата. Я був певен, що в парк проникли партизани.
Бас весело зареготав:
— От була б історія! Справжній анекдот! Пауль Вайдер і Курт Кірхбаум захопили в полон їжака! Пішли далі, Пауль! Хай цей колючий «партизан» займається своїми справами. У парку живе багато їжаків. Я не раз бачив їх під час нічних чергувань.
Фашисти ще трохи постояли, один з них торкнувся носком чобота до колючого
Нарешті есесівці пішли по алеї й невдовзі сховалися за рогом палацу.
Юрко трохи почекав, вибрався з-під фургона і, тримаючись муру, обережно почав відходити. Ось і знайомий кущ бузини.
Тремтячою рукою намацав холодну решітку, назгрібав купу торішнього листя, поклав його поряд з проломом і почав спускатися в колодязь. Потім дбайливо замаскував решітку і заспокійливо зітхнув, коли його ноги торкнулися кам'яного дна водоспуску.
— Поставив? — запитав лейтенант.
— Так, Іване Петровичу!
— Чого затримався?
— Патруль з'явився! Фашисти зупинилися неподалік фургона, на який я ставив останню міну. А Вовка тут?
— Тут, — почувся голос товариша, — я приклеїв міни на танкетки і зразу назад.
— Тепер давайте вибиратися з цього водоспуску, — запропонував Вершина, — бо часу в нас обмаль. Ще трохи — й почне світати.
— Лише б фашисти не передумали, — стурбовано озвався Поух, — та не забарилися з виїздом. Страшне лихо можемо накликати на село.
— Не накличемо, — заспокійливо відказав Вершина, — німці — народ точний. Повинні виїхати о п'ятій годині ранку. Тут уже ми будемо сподіватися на німецьку точність. А через п'ятнадцять хвилин спрацюють наші міни.
Коли вийшли з водоспуску, ще було темно. З Прип'яті повівав прохолодний вітер. На березі лейтенант зупинився:
— Велике вам спасибі, хлопці, за виконання бойового завдання. А тепер — додому! І нікуди не рипатися! До скорої зустрічі, хлопчики!
Постаті лейтенанта та Поуха швидко розтали в темряві, Вовка, глянувши їм услід, сказав:
— Ходім спати! Краще й справді зараз сидіти дома, хоча й хотілося б подивитися на фейєрверк!
Юрко попрощався з товаришем, берегом Прип'яті пішов додому, ступив на ґанок, сів на лаву. У повітці голосно форкнув Гнідко і тихенько заіржав. Звик кінь до Юрка, визнав його за свого господаря. Як почує його кроки — починає тихенько іржати, кличе, щоб підійшов, погладив, пригостив шкуринкою хліба.
Юрко прихилився до ґанку і непомітно для себе задрімав. Прокинувся від недалекого гуркоту моторів. Спершу здалося, що в передсвітанковому небі летіли важкі бомбардувальники. Хлопець прислухався. Десь біля майдану на вулицях вуркотіли танкетки, потім заревіли фургони.
«Недовго вже вам гуркотіти», — втішно подумав Юрко.
Чорні фургони в супроводі танкеток та чотирьох вантажних машин з есесівцями посунули на шлях, який вів на Київ.
Лейтенант Вершина та Поух підійшли до печери тоді, коли з неї виходили партизанські кулеметники та автоматники і займали місця на придорожніх пагорбах. Біля входу в печеру стояв командир партизанського загону Михайло Сергійович Коваленко. Він запитав Вершину:
— Порядок?
— Повний, товаришу командир.
Коротка липнева ніч.