Наказано вижити
Шрифт:
Кава була чудова, приготовлена за турецьким рецептом; Штірліц спитав:
— Хто вас навчив так добре заварювати?
— Син групенфюрера, Фріц. Він був ученою дитиною, знав по-англійськи й по-французьки, цілими днями читав книжки й підручники. Він же й натрапив на рецепт, як треба готувати справжню каву. Не ставити на електричну плиту, а тримати над нею, стежити, коли почне підніматися піна; хлопчик називав це якось по-вченому, не нашою мовою, але дуже красиво… Зараз, я пригадаю, як він перекладав… «Ефект смакового вибуху» — ось як він мудро це називав…
— А де зараз син групенфюрера?
Ганс підсунув до Штірліца
— Це варить моя мама, пане Бользен, будь ласка, пригощайтесь.
— Ви не відповіли на моє запитання…
— А ще я хочу просити вас покуштувати нашого сала… Тато робить його за старовинним рецептом, з рожевою прорістю, бачите, як гарно?
— Еге ж, — відповів Штірліц, зрозумівши, що хлопець нічого йому не відповість, — із задоволенням покуштую вашого домашнього сала. Звідки ви родом?
— З Магдебурга, пане Бользен. Наш дім стоїть на розвилці доріг, пригадуєте, поворот у напрямі до Ганновера і покажчик на Гамбург? Гарний дім, старовинний, з великою силосною баштою в садибі…
— Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою?
— Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?!
— Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави.
— Зараз, пане Бользен.
— А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс…
— Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували?
— Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива?
— Еге ж.
— Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»?
— Ні, я навіть не чув про таку.
— Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи?
— Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен…
— Чому ж усі?
— Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців…
— Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати…
Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг.
Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок.
«Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність».
— Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен.
— Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка.
— У
Жінка розсміялась.
— Увечері, коли вимикають світло під час бомбардувань, вони жовтіють. А взагалі ви правду кажете, зелені, котячі.
— Чудово. Коли ви знайдете для мене час?
— Та коли завгодно. Ви де живете?
— У лісі. Бабельсберг.
— А я в Потсдамі. Зовсім поряд.
— Коли лягаєте спати?
— Якщо не бомблять — пізно.
— А якщо бомблять?
— Тоді я приймаю люмінал і завалююсь спати звечора.
— Зараз я обдзвоню своїх друзів — я щойно повернувся, треба з деким перекинутися кількома словами — і подзвоню вам ще раз. Може, якщо ви не заперечуєте, я приїду до вас сьогодні, тільки пізніше.
«Зараз пишуть кожне моє слово, — подумав він, поклавши грубку. — І це непогано. Головне, коли розшифровку записів передадуть Мюллеру: зразу ж чи завтра? І в тому і в другому випадку мій виїзд замотивований. Побачимо, який міцний його Ганс; він звалиться через сорок хвилин, дві години безпробудного сну гарантує це зілля. А втім, він може відставити свою чашку і не засне. Що ж, тоді я поїду разом з ним. Після бесіди з цією зеленоокою Дагмар зроблю прогулянку по Потсдаму. Її будинок стоїть, якщо мене не зраджує пам'ять, за три блоки від того особняка, де живе радист. А може, в Дагмар є зручний вихід у двір — доведеться перелазити через паркани, нічого не вдієш: Москва повинна знати про те, що тепер уже й Борман не заважає переговорам із Заходом і що в це діло буде включено серйозних людей як у Швейцарії, так і в Швеції».
Ганс повернувся з кухні, налив Штірліцу кави, допив свою, холодну, з сильнодіючим снотворним: запитав, що пан Бользен їстиме на сніданок: він, Ганс, чудово готує яєчню з шинкою.
— Спасибі, любий Ганс, але до мене приходить дівчина, вона знає, що я їм на сніданок…
— Пане Бользен, групенфюрер сказав, що дівчина загинула під час нальоту… Пробачте, що я змушений вас засмутити…
— Коли це сталося?
— А ще я вмію робити морквяні котлети, — сказав Ганс.
Він просто пускав повз вуха запитання, на яке йому не велено було відповідати.
— Я запитав вас, Ганс, коли загинула моя покоївка?
— Та я не знаю, пане Бользен. Я маю право відповідати вам лише про те, що мені відомо.
— От бачите, як добре, коли ви пояснюєте мені. Не дуже чемно мовчати, коли вас запитують, або ж розмовляти про інше.
— Так, це зовсім нечемно, ваша правда, пане Бользен, але я не люблю брехати. Як на мене, то краще мовчати, ніж говорити неправду.
— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.
— Групенфюрер сказав, що я повинен спати внизу. Мені треба блокувати вхід до вас на другий поверх. Якщо дозволите, я спатиму вночі у кріслі… Ви дозволите присунути його до сходів?
— Ні. На другому поверсі немає туалету, я вас тривожитиму…
— Нічого страшного, тривожте, я швидко засинаю.
— В даному разі я кажу про себе. Я не люблю тривожити людей даремно. Будь ласка, присуньте крісло… Ні, ще ближче до сходів, але так, щоб я міг ходити, не звертаючись з проханням до вас відсунутися вбік.
— Але групенфюрер сказав мені, що я повинен бути вашою тінню скрізь…
— У вас яке звання? Капрал? Ну, а я — штандартенфюрер.
— Я вас охороняю, пане Бользен, а накази мені дає групенфюрер. Пробачте, будь ласка…