Наказано вижити
Шрифт:
— Ні, не знаю… Чув краєм вуха… У нас є переклад?
— Ми не вміємо перекладати. Майстерно перекладають тільки росіяни.
— Чому це їм такий привілей?
— Стик Європи і Азії… Змішання мов; каравани в Персію, Індію, Китай; хазари, скіфи, Візантія, чудове вариво…
— Отже, «Калевіпоег»…
— А в росіян є билина про богатиря Коливана. Я проводила аналітичне порівняння, все дуже близько. А ще ближче до нас їхня прекрасна билина про Іллю Муромця.
Вимова в жінки була абсолютна, російське ім'я вона називала без акценту. Штірліц примусив себе не відводити очей від сигарети, яку він акуратно розминав пальцями, щоб не глянути на її обличчя ще раз,
— Взагалі билини — це цікава штука, — зітхнула Дагмар. — Вони підштовхують до висновку, що в житті в усі часи неодмінно треба вижити, і не просто вижити, а перемогти, пробитися вгору, до слави, — тільки тоді не страшна смерть, бо тільки тоді ім'я твоє збережеться для потомства. Чим ти піднявся вище, тим надійніша гарантія незникнення… Ні, справді! Чому ви посміхаєтесь?
— Тому що мені приємно слухати вас.
— Пийте.
— Вихлещу всю вашу горілку.
— Я купую її на бони у шведському посольстві, там дуже дешево.
— Далі.
— А що — «далі»? У росіян був князь Володимир, він хрестив свій народ, став святим, дістав прізвисько Красне Сонечко. Чим князь був знаменитіший, тим більше його треба було славити, тим кращі про нього складали билини, в променях його слави опинялися родичі, близькі, — був у нього дядько, Добриня, друг і соратник Муромця… Коли напишуть епос про цю війну, ви будете у фокусі слави рейхсфюрера… Чудово, правда ж?
— Надзвичайно чудово… Тільки де логіка? Князь Володимир, дядько Добриня і богатир Муромець?
— Все-таки я жінка… Ми — почуття, ви, чоловіки, — логіка… Так от, є російська билина про те, як Муромець бився з своїм сином Борискою… Хоч іноді його називали Збутом, іноді Сокольником, а пізніше — Жидовином… Ілля, борючись із сином, дізнається, що цей Жидовин доводиться йому сином, і відпускає його, а той вирішив убити батька, коли богатир заснув… Не вийшло. Муромця врятував його чарівний хрест. Сила у старця сьомого віку була надзвичайною…
— Що означає «старець сьомого віку»?
— За стародавнім слов'янським численням це вік мудрості, з сорока до п'ятдесяти п'яти років… А тепер порівняйте Муромця з нижньонімецькою казкою про Гільдебранда і його сина Алебранда, коли вони зійшлися на битву біля Берна. Схоже? Дуже. Батько теж бився з сином, але помирився з ним у ту мить, коли підняв ножа, щоб ударити ним свою дитину… Молодий богатир устиг сказати старому те, що знав від матері… А вона розповіла синові, хто його батько… Сльози, радість, взаємне прощення… А кельтська сага про ірського богатиря Юзамора та його сина Картона? Вона ще ближча до російського варіанту, адже шлях пролягав із варяг у греки, а не з німців до персів. У битві батько, як і Муромець, убиває сина, але дізнавшись, кого він убив, плаче над тілом три дні, а потім умирає сам… Бачите, які ми всі близькі один до одного?
Штірліц знизав плечима:
— Що ж, пора об'єднуватись…
— Знаєте, чому я хочу, щоб ви залишились у мене?
— Догадуюсь.
— Скажіть.
— Вам страшно. Мабуть, тому й хочете, щоб я був сьогодні поряд.
— І це теж… А насправді річ в іншому… Не тільки чоловіки живуть мріями про вигаданих ними прекрасних жінок, які все розуміють, гарні в розмові, а не лише в ліжку. Справжній друг потрібен усім… Ми, жінки, вигадниці витонченіші, ніж ви… Знаєте, коли б ми вміли писати, як чоловіки, ми таких книжок понаписували б… І, між іншим, це були б чудові книжки… От мені й здається, що я вас дуже давно вигадала, а ви взяли та й прийшли…
Він прокинувся від того, що відчув на собі погляд, важкий і невідривний.
Дагмар
— Ви розмовляєте уві сні, — прошепотіла вона. — І це дуже погано…
— Я скаржився на життя?
Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:
— Запалити вам сигарету?
— Я ж німець, — відповів він. — Я не маю права курити, — не випивши ковток кави.
— Кава давно готова…
— Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?
З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.
— Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? — допоміг він їй.
— Той чоловік не відрекомендувався…
— Він — лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?
— Так, — відповіла жінка. — Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.
— Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?
— У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?
— Я ніколи не бачив мами, Дагмар.
— Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— Він одружився вдруге?
— Ні.
— А хто ж вам готував обід?
— Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.
— Молоду?
— Так.
— Її звали Олександрін? Саша?
— Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.
— Ви згадували її сьогодні вночі…
— Мабуть, не тільки сьогодні…
— Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.
Жінка пішла на кухню — акуратну, облицьовану деревом, — а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я — об'єкт гри, це — точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції — б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»
Необхідність, як правило, жорстока
У Ейхмана справді були пронизливі, маленькі, запалі очі й синювато-чорне волосся на скронях — вилитий піковий король. До далеких вибухів — бомбили заводи в районі Веддінга — він прислухався, трохи втягуючи голову, ніби кланявся невидимому, але дуже поважному співрозмовникові.
— Я чекав вас з самого ранку, Штірліц, — сказав він. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка.