Наказано вижити
Шрифт:
— Тримаєте пальці на пульсі нашої лінії?
— Поки ще тримаю. Ви скоро?
— Мабуть. Ваші люди дивляться за «сорок сьомим»?
— З ним усе гаразд.
— Будемо на зв'язку постійно.
— Тільки так.
Потім подзвонили з відділення гестапо, яке відповідало за район тієї конспіративної квартири, де був Штірліц:
— Російські танки зайняли рубіж за два кілометри від нас, групенфюрер! Хлопчики з гітлер-югенду пустили в хід фаустпатрони, червоні зупинилися…
— Спасибі. Всю документацію знищили?
— Так, абсолютно.
— Добре, чекайте вказівок.
Мюллер обережно поклав трубку, подивився на годинник і здивувався з такого збігу. «Чого це я дивуюсь, — подумав він, — годинник у кожному з нас. Я завжди чую свій внутрішній годинник, і надав мені чорт зв'язатися з Борманом, він же сліпий, як і його хазяїн! Мій, наш
Він — уже вкотре — подумав, що зробив помилку. Ще є час, щоб махнути по ланцюгу ОДЕССи самому. «Це мій ланцюг у більшій мірі, ніж Бормана, хоча, звичайно, партія тримає в руках такі вузли, які мені невідомі, але ще не пізно, ще є вірні «вікна» на Захід… А коли Борман усе-таки втече? Чи домовиться з росіянами, що взагалі одне й те ж? Тоді мої дні лічені, Борман мені ніколи цього не простить, мене приберуть, це вже точно… Але те, що Штірліц повинен, зобов'язаний просто-таки зробити, буде моєю коронною партією. Сталіну буде важко не повірити в те, що візьме з собою Штірліц. Правда Гелена разом з брехнею, яку я заклав туди, — таке страшніше ніж будь-яка бомба. Правильно я обіцяв Борману — це підірве їх і наробить такого тарараму в Росії, що вони його не переживуть, це розхитає їх, брат стане проти брата, кров проллється, голови полетять… А коли безлюддя і страх, тоді привільно сусідам, дожити б, ох як хочеться дожити!»
…Йозеф Руа прийшов через десять хвилин після дзвінка. Він чекав виклику за два блоки від конспіративної квартири Мюллера.
— Братухо, — сказав Мюллер, — візьми цей саквояж, у ньому міна… Ти працював з такою в Мадріді…
— Це коли ти даєш до неї маленьку штучку, яку треба повернути?
Мюллер посміхнувся!
— Саме так.
Він витяг із шухляди столу пласке портмоне, простягнув Руа:
— Поклади в кишеню. Портмоне треба відкрити й закрити п'ять разів підряд, за шостим усе рознесе на друзки… Запам'ятай адресу…
Руа поліз по блокнот, Мюллер взявся за голову:
— Ти збожеволів?! Ні, все-таки кримінальники навіть твого рівня як малі діти! Я називаю тобі адресу про всяк випадок, мало що може статися; запам'ятовуй, записувати не можна. Пробирайся дворами, в тебе є година, щонайбільше дві…
Він продиктував адресу, попросив, щоб Руа повторив двічі, показав йому будинок і вулицю на розкладеній кишеньковій карті, потім сказав пароль, попросив кілька разів повторити.
— Не забудь закінчити словом «розпишіться». Той хлопець — його звуть Ойген, — до якого я тебе посилаю, ніби машина. Якщо ти сплутаєш хоч на йоту, він тебе прошиє з пістолета. Віддай йому саквояж, дочекайся, поки він проведе мимо тебе Штірліца в туалет. Ти пам'ятаєш Штірліца? Ти прибрав у його особняку мого шофера Ганса. Я тобі сто разів показував його фото. Після цього швидко йди звідти і, нікого не чекаючи, починай клацати портмоне. Як тільки пролунає вибух, тікай — там поряд росіяни, їх поки що притримують, але довго це не протягнеться, кінець, брат… Потім ляж на грунт, твої явки в мене в голові, жди зв'язку… Ти абсолютно чистий, в партії, слава богу, не був, а всі наші з тобою справи я спалив — так що ліпи із себе страдника, таких люблять. Але дуже не лізь, небезпечно, хоч допомагай росіянам, у чому тільки зможеш. Знадобиться на майбутнє… Ну, з богом.
Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.
…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні…
…А Штірліц зробив так,
Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває.
Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!»
Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…
…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»
…І в цю мить Штірліц теж помітив його — в кожушку, надітому поверх гімнастерки, в пілотці з червоною зіркою, хвацько зсунутою на ліву брову, у приспущених чобітках — в армії Ієроніма Уборевича так чобітки приспускали ті, хто чудово танцював. Це було в двадцять першому. Особливий шик. Пам'ятають минуле й нинішні хлопчики, спасибі тобі, що пам'ятаєш, солдате. Не можна жити без пам'яті…
Штірліц відчував, як його обличчя аж затанцювало від щастя. Йому було важко всміхатися — рвані рани на лобі й підборідді кровоточили, але він все одно не міг стримати щасливої усмішки…
«Бач, скалиться, сволота, — подумав Прошляков, — вся морда в крові, черконуло, мабуть, добряче гада; ну й пика, ну й злість у ній, звір фашистський…»
…Штірліц підняв руку назустріч хлопчикові в пілотці з червоною зіркою. Він хотів підняти обидві руки, але ліва не піднімалась — висіла як мертва. Хвилина, дві, і я обніму тебе, синку, рідний ти мій…
«Але ж у портфелі в нього може бути міна, — з жахом подумав Прошляков. — Фанатик, може, якийсь псих, він її мені під ноги кине, воронка залишиться…»