Намір!
Шрифт:
Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто з тих, хто знав бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфеніги.
У хаті не було телефона. Я знав, що баба от-от помре, і для баби це також не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.
Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками
Я запевнив, що я не огірчення, а, навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.
Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунка.
Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:
– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хтозна, як там завтра буде.
І вона виїла все-все.
4
Так ми з нею і зажили.
Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще при оказії до кльозету. Дріботіла все з тією ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.
Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.
Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної Ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову-таки молячись. Телевізор говорив, та не показував – згоріла трубка.
Іноді вона бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдрою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.
Я ходив у місто по продукти, варив їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилося небо. Наша хата в селі була крайньою, далі – кілька чиїхось наділів і безкраї колгоспні лани.
Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно збожеволіла
5
Здебільшого ми балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час вона всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас Бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.
Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти – це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняття фактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.
Кажуть: «Тільки факти» – тобто тільки те, що не викликає сумніву.
Кожній людині доведеться померти – це факт. Із цього і почнемо.
6
Бабині шмарклі я присікав у корені. Першого ж дня довелося запевнити стару, що ніхто за нею побиватися не буде. Вона по-дитячому здивувалася: «Як ніхто?»
«А так ніхто», – відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.
7
Прибираючи у кабінеті проф. Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба припинила плач. Стежила, що я роблю.
А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої частини пересипався у нижню.
Баба не витримала. Почала вимагати, щоб я пояснив свої дії.
Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…»
Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить, поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.
У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в другу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Погасивши верхнє світло, я залишив її саму. Пішов у кабінет порпатися у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.
Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою – зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці сила підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.
Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник із психології, той самий, до речі, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Вирішив віднайти її. Книжка одразу ж відкрилася на потрібній сторінці. Дідові, напевне, цей парадокс сприйняття теж був до душі. Видно, що книжку часто розкривали саме тут.