Намір!
Шрифт:
Поруч із підручником я помітив добірку альманаху «Наука и религия», далі – брошурку листування К. Е. Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А. В. Луначарським. Брошурка чимось привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им. И. Франко». Відкрив навмання і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «Незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч із нами…» – писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним двічі:
Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок з космонавтики. Видно, ця тема не на жарт хвилювала дідів розум. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю – Юрій Гагарін зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?
Я виклав собі на підлогу штук із десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога в діда була застелена вицвілим цупким килимом. Другий, м’який килим висів на протилежній стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. Із чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідусик, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, вирізки про НЛО збирати на роду написано.
Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.
8
Я слідкував, аби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав стікаючий пісок, то починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, – наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.
Здається, наприкінці місяця це почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона витратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.
Те саме, що 20 000 разів сказати піску:
Ні, не течи, зупинись, припини!
Не течи, не течи, не течи…
Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.
9
Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Вряди-годи я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на землі, яка прийшла в її дім, щоб готувати їй їсти. Крім мене, більше не було нікого, хто зміг би нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати на ніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали – те, що її найбільше повинно цікавити.
Баба це усвідомила.
Вночі вона часто горлала, що вмирає. Одного разу це було так.
На крик я збіг на перший поверх, повмикав світло. Баба вертілася на ліжку, жмакала простирадла і сичала, наче випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.
Нарешті баба знесиліла.
«Не можу», – сказала вона, перевівши подих.
«Що не можете?» – спитав я.
«Вмерти не можу».
Я знизав плечима і пішов досипати.
На ранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану
«Ти не людина», – відповіла вона.
«Ні», – погодився я.
Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.
Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер нелюд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання запорпатися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.
Ще кілька днів баба всіляко адаптувалася до ідеї моєї потойбічності. Нарешті одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху переповідати власне життя.
10
Мої дні в Хоботному були схожі.
Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь – за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.
Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.
Взагалі, мій дідо (дивно, що я не згадував про це) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер, ще коли мені було п’ять, а мо’, й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були спорідненими душами.
В негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.
Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти кудись поділися. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.
Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.
– Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.
Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.
– Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять. – Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мені муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.
– Он як?
– Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо’ тако, «добридень – до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати – то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.