Нарис історії українського народу
Шрифт:
Становлячи природне продовження середньоазійських степів, степова область Східної Європи утворює клин, що охоплює область Середнього й Нижнього Дону, Нижнього Дніпра та Дністра. Більш-менш паралельно границі степу йде з південного сходу на південний захід лінія лісу [43] . Вона збігається з границею піщаної, мало придатної для рільництва смуги та смуги хлібородної. Лісова область охоплює піщані, неродючі поріччя Десни, Тетерева, Прип’яті з її притоками й Західного Бугу; ліс, тепер тут уже розріджений, раніше був незрівнянно густіший. Передстепова смуга між областю лісу та степом щедро зрошена, з хвилястою поверхнею та родючим ґрунтом, зі значною лісовою рослинністю, менш відкрита, з опорою на лінію лісу, була областю найбільш інтенсивного життя та культури. Найбільше значення в перші століття нашої історії мала центральна, придніпровська її частина, тому що східна була більш приступна для кочівників, а західна не мала таких зручних водних шляхів, як Подніпров’я. Однак передстепове
43
Приблизно по лінії Козелець – Кременець.
Західна частина – землі Галицька й Перемиська, де лісовий пояс сходиться з гірською областю Карпат, Волинь середня й північна та лісові й болотисті простори околиць Києва, де лінія лісу досить далеко виступає на південь, – відігравали роль резервуарів, куди українське населення менш захищених просторів відливало під натиском тюркських орд, щоб за деякий час, коли натиск кочівників слабшав, знову рухатися звідси у спорожнілі простори на полудень і схід. Тому культурні та громадські традиції краще збереглися в західній частині українських земель, хоча центр їхнього життя лежав на Дніпрі, і лише тут вона розвивалася могутньо й широко. Степова приморська смуга внаслідок тюркської імміграції не відігравала в житті українських племен видатної ролі.
Від часів, коли українська група племен уперше заволоділа нинішньою територією, і до ХVIII ст., коли остаточно зламано було силу кочових орд і покладено край їхньому рухові до Європи [44] , на очах історії кілька разів відбувалися масові відпливи й припливи українського населення у вказаному напрямі. Спершу вони відбуваються у зв’язку з рухом тюркських орд; так, у ІХ ст. рух угорців, у Х ст. – напір печенігів, у кінці ХІ ст. – натиск половців, у ХІІІ ст. – потік монголо-татарських орд, наприкінці ХV – набіги новосформованої Кримської орди спричинюють такі відпливи українського населення, і потім, за кілька десятиліть, зазвичай бачимо новий поступальний рух останнього, більш чи менш успішний. Аж поки припинився рух кочових орд зі сходу, такі пересування української колонізації на схід і полудень не приводили до тривких успіхів. Лише з кінця ХVІ ст., під впливом різних причин, якими були масовий рух селян із західних і північних провінцій, розвиток козацтва, ослаблення, а згодом і повне знищення Кримської орди, припинення руху кочівників з Азії, розвивається успішна й дедалі міцніша українська колонізація у східному та південному напрямі, що тривала потім упродовж ХVII, ХVIII й навіть ХІХ ст.
44
Останньою ордою, яка рухалася у ХVІІІ ст. з Азії, були калмики, але вони вже не пройшли в Чорноморські степи.
Також, крім руху тюркських орд, колонізаційні пертурбації були зумовлені й іншими причинами – наприклад, розвиток кріпосної залежності у ХVI та ХІХ ст. мав наслідком перехід величезних мас селянського населення з насиджених місць на схід і полудень; народні рухи ХVII ст. викликали пересування народних мас на схід і полудень, у малозаселені простори, далі від театру війни. Останнє пересування українського населення на схід у ХVII ст. було особливо велике.
Боротьба зі степовими ордами, яка слугувала протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, – то слава й заслуга українського народу перед історією європейської культури, захищеної від потоків кочових орд українським бруствером, який прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом. Однак ця боротьба дорого обійшлася українській народності й поглинула величезну масу її енергії. Спустошення, що їх спричинювали азіатські кочівники, призводили до жахливих втрат у людях та майні. Лише вкрай зубожіле населення наважувалося покинути насиджені місця, переходити в порівняно бідні й негостинні гірські або лісисті місцини та влаштовуватися там наново. Коли ж колонізаційна хвиля рухалася назад, по сусідству зі степом, економічні засоби й сили населення поглиналися цим розсіянням економічної енергії: доводилося вкладати масу енергії та засобів у культивування, прилучення цих здичавілих просторів до осілого життя. Отже, ці припливи й відпливи поглинули величезну масу народного капіталу; маси народу впродовж віків не могли піднятися вище елементарних турбот про підтримання свого існування, створення найпримітивніших умов господарства.
Народ не міг зібрати вільних засобів і сил, щоб задовольнити вищі культурні інтереси. Боротьба зі степом протягом віків поглинала енергію народу, його панівних класів та урядів. Колонізаційні та економічні пертурбації не давали змоги суспільним і політичним умовам стверднути, вийти з «рідкого стану». Маючи перед собою невгамовного ворога вздовж усієї південно-східної лінії степового пограниччя, політичні організації України не могли триматись, якщо в їхньому тилу, по лінії північно-західної границі, формувалися будь-які великі, конкурентні політичні організації. Натомість політичний занепад мав наслідком поглинання всього, що становило
Географічні, у дальшій послідовності – колонізаційні та економічні умови української території, отже, значною мірою зумовили історичну еволюцію українського народу. З другого боку, вони вельми істотно вплинули на еволюцію його етнічного типу.
Багаторазові масові пересування мали дуже важливе значення для формування українського національного типу й мови. Лише західна окраїна та Північне Полісся зберегли в більш чистому й незайманому вигляді первісну колонізацію. Хоча припливи населення з відкритіших місць у періоди відступів вносили й сюди рух та нові елементи, усе-таки гірська й лісова смуги законсервувалися краще. Це виявляється й у діалектах, що збереглися тут, дуже різноманітних і дрібних, позначених багатьма архаїчними рисами й такими самими архаїзмами в традиції та побуті. На всій решті простору багаторазові масові пересування, що тільки відносно недавно скінчилися, перетасувавши й перемішавши етнічний матеріал (який і так належав до тієї самої групи племен), надали народному типу й мові надзвичайних і рідкісних, порівняно з таким величезним простором, єдності, однорідності та свідомості своєї одноплемінності. Народні говірки з їх новішими, вторинними утвореннями та етнографічний тип українського населення мають на всьому просторі від Львова до Куми (майже 2000 верст) лише досить слабкі розбіжності й варіації.
Цей змішаний, центральний тип і є представником української народності. Якщо на деяких етнографічних границях (як, наприклад, на українсько-словацькому пограниччі на заході або на півночі – на межі української та білоруської колонізації) українські говірки пов’язані малопомітними переходами з говірками сусідів і сам етнічний тип тут не вирізняється різко, то центральний тип, який становить переважну більшість, позначений цілою низкою характерних рис, що відрізняють його від сусідніх слов’янських племен – великорусів, білорусів, поляків і словаків.
Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійна мова українські діалекти, чи тільки наріччя російської мови, яка охоплює також діалекти великоруські й білоруські, то це, власне, суперечка більш формальна, спір про слова: поняття мови й наріччя – поняття відносні, і навряд можна встановити, які кількісні та якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Набагато істотніше те – і тут не може бути суперечки, – що група українських говірок – це окремий, більш чи менш самостійний лінгвістичний тип, пов’язаний певними рисами, які поєднують різноманітність українських говірок в єдине ціле – усе одно, назвімо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі й чітко виокремлюють українські діалекти, насамперед їхню центральну групу, надаючи їм своєрідної фізіономії. Їх відмінності виявляються вже в найдавнішу епоху писемності, у найстаріших місцевих пам’ятках ХІ—ХІІ ст., що, втім, цілком зрозуміло, оскільки головніші діалектні групи у слов’ян беруть початок, безсумнівно, ще з праслов’янської епохи.
Однак мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим і суттєвим показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від найближчих родичів – великорусів та білорусів – також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому розумінні, себто фізичним устроєм тіла (формою черепа, зростом, співвідношенням частин тіла), і рисами психофізичними, що виявляють себе в народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й громадського побуту українська народність відображена багатьма характерними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні, риси також мають за собою не в усьому однакову, але вельми значну давнину.
Як у лінгвістичному, так і у психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської й великоруської виходить далеко за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, уже там позначені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, у різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формується переважно на фінському ґрунті, білоруська – у близькому спілкуванні з литовською групою, українська – в одвічному сусідстві з тюрками. Культурні впливи були зовсім інші в Подніпров’ї та Подністров’ї, ніж у Поволжі та ін. Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними дорогами, які мали більше розбіжностей, ніж подібності. Як наслідок утворилося народне самовідчуття, яке відрізняє тепер навіть цілком інстинктивно українця, білоруса й великоруса, «хохла», «литвина» та «кацапа» [45] , і відчутне вже на перших сторінках історій.
45
Хохол – насмішкувате прізвисько у великорусів для українців; воно веде початок від зачіски українців ХVII ст., коли вони, підголюючи волосся, залишали його тільки на середині голови. Назва «литвин» бере початок від Вел. кн. Литовського в його межах ХVII–XVIII ст. Походження слова «кацап», яким зневажливо звуть українці великорусів, не таке ясне; його виводять тепер досить правдоподібно від тюркського qasap – м’ясник, живоріз.