Нарис історії українського народу
Шрифт:
З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється Середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українці становлять загалом не менш ніж 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині та Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут бувають місцини із суцільним українським населенням, наприклад деякі гірські повіти Галичини та Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).
Найнижчий відсоток українського населення дають міста: за переписом 1910 р. у 20 найбільших міст Східної Галичини налічується лише 23 % українського населення за 40 відсотків польського та 33 – жидівського. Схожу картину дає й сусідня Волинь з 70 відсотками українського населення за переписом 1897 р.
Отже, попри всі колонізаційні пертурбації, центр українського розселення й тепер перебуває у своєму давньому історичному гнізді, на Середній Наддніпрянщині, і саме в його сільському хліборобському населенні.
Також розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським плем’ям спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх століть, хоч і тут ми маємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %. Загалом можна числити українське населення у 80–90 % у центральних частинах української території та 50–70 % на її окраїнах.
На більшій частині цієї території українське населення одвічне в тому розумінні, що воно чи, точніше, та південна група східнослов’янських племен, від якої веде походження нинішня українська народність (у цьому сенсі вживаємо термін «український», говорячи про факти найдавніших періодів), утверджується на цій території вже в добу великого слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи [39] . Звісно, за дванадцять-тринадцять століть, що відділяють нас від доби розселення цих племен, колонізація зазнавала вельми потужних пертурбацій, але загалом етнографічна українська територія помітно не змінилася, оскільки, кінець кінцем, українська колонізація заволоділа своєю давньою територією і коли й зазнала певних втрат на західних кордонах, то замість цього розсунула свої границі на полудневий схід і, ймовірно, також на схід.
39
Великоруські вчені, щоправда, висловлювали припущення, що Київська область (земля полян) і землі на лівому боці Дніпра в найдавніші часи, до ХІV–XV ст., були заселені племенами не української, а великоруської групи, і ця стара колонізація, ослаблена після монгольського погрому ХІІІ ст., була покрита новішою українською колонізацією, яка йшла із заходу (т. зв. теорія Погодіна). Однак ці припущення не мають під собою ніяких позитивних даних. Більш помірковані представники цих поглядів визнають тепер безпідставність їх щодо Київської області, а якщо допускають ще щодо земель задніпровських, то більше за традицією, не наважуючись одразу розлучитися зі старими поглядами. Зацікавлені знайдуть докладний виклад сучасного стану цього питання в «Історії України-Руси», т. І, стор. 474–475 та 511–516 і т. ІІІ, стор. 145 і далі.
На заході українська колонізація виступає тепер клином у Карпатах, стиснута між польською та словацькою колонізацією; на півночі до неї тут примикає простір між Віслоком та Сяном, з переважанням польської колонізації та слабкими лише залишками української, а на півдні, на південних схилах Карпат, бачимо змішане українсько-словацьке або зовсім ословачене українське населення. Уціліле на крайньому заході в гірській області Карпат українське населення – це обгризений кістяк більшої давньої колонізації. Ще на наших очах триває тут процес поглинання поляками та словаками ослаблених залишків українського елементу в місцевостях зі змішаним населенням, – поглинання, пояснюване не лише вкоріненим політичним переважанням поляків, а й багатовіковим відпливом українського населення на схід і південний схід.
Ще у ХVІІ ст. етнографічну українську границю сучасники проводили набагато далі на захід і на північ до Вісли, до околиць Любліна, який ще у ХVІІ ст. вважали
На південь від Карпат, окрім словацького пограниччя, українська колонізація в тих самих пограничних, змішаних областях і з тих самих причин зазнала втрат також у бік мадяр і румунів. Стале взагалі там, де воно живе суцільними масами, українське населення зазнає денаціоналізації особливо на рівнинних просторах карпатського підгір’я зі змішаним населенням.
40
Наприклад, канонік Красинський (помер 1612 р.), описуючи західну межу української колонізації, визначає її так: quae Carpathios montes non longe ab urbe attingit Cracovia [що прилягає недалеко від міста Кракова до Карпатських гір], а серед її провінцій називає і землю Люблінську – Mizleri Historiarum Poloniae collectiori, р. 418.
41
Хмельницький погрожував у 1649 р. прогнати поляків за Віслу. У проекті поділу Польщі 1657 р. і в угоді Дорошенка з Туреччиною Вісла також є границею православної віри та української народності («Історія України-Руси», І, розд. 4).
У Трансільванії тепер уже немає українського населення; залишки його остаточно зникли на початку ХІХ ст., і тільки сліди його зосталися в численних хоро- і топографічних назвах на всьому просторі Трансільванії. З однієї папської булли (1446 р.) бачимо, що ще в ХV ст. тут була велика українська колонізація. Її покрито тепер колонізацією румунською, як і давню українську колонізацію Подунав’я (в області Пруту й північного побережжя Дунаю), ослаблену нашестями тюркських орд (особливо половців). Значні залишки її в Нижньому Дунаї відомі ще з XVI ст. [42]
42
Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell’altri, – каже мандрівник кінця ХVІ ст.
Замість цих втрат на заході українська колонізація розширила, як можна думати, свої межі трохи на північ, відтіснивши чи асимілювавши литовську й білоруську колонізацію, хоч узагалі простежити історично границю української та білоруської колонізації дуже складно через її неодноразові коливання. Також складно визначити нові надбання української колонізації на сході, у басейні Дінця й Дону. Теперішня українська колонізація цієї території нового походження: вона розвинулася головно в ХVІІ ст., коли після невдалих повстань проти Польщі виходили сюди маси переселенців із Лівобережної України. Однак здебільшого ця колонізація тільки повертала українській народності простори, втрачені нею під час руху тюркських орд Х – ХІІІ ст., і якщо можна загалом здогадуватись, що колонізація ХVІІ ст. не лише повернула, а й розсунула старі границі на схід, в область Середнього Дону, то все-таки розмір цих надбань годі встановити. Область Нижнього Дону, яку тепер займає великоруське населення, навпаки, можна вважати її втратою, оскільки в давні часи (VII–VIII ст.) вона була зайнята тією самою групою племен, що й область Нижнього Дніпра, себто, судячи з усього, полудневою українською колонізацією (візантійські джерела VI ст. звуть їх антами).
Безсумнівно, новим набутком української колонізації є область Кубані, яку колонізували залишки запорожців у кінці ХVІІІ ст. і яку потім заселяли впродовж ХІХ ст. добровільні й недобровільні українські вихідці, що оселялися у великій кількості також в області Куми й Тереку. Те саме треба сказати про українську колонізацію Кримського півострова, що розвинулась у ХІХ ст. Натомість українська колонізація степової смуги, від Дінця до Дністра, і сусідніх частин Бессарабії, яка почалася в ХVІІ ст. запорожцями і тривала протягом більшої частини ХІХ-го здійснювана втікачами – селянами-кріпаками, лише заволоділа давньою територією, зайнятою згаданою групою «антських» племен ще в перші століття слов’янського розселення й потім утраченою з часу руху тюркських орд.
Узагалі колонізаційні пертурбації відбувалися передусім у східних і південних частинах української території, переважно рівнинних та безлісних. Коли кочові тюркські орди рухалися із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилося дуже тяжко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, у басейні Дону й Середнього Дніпра та у степових просторах Чорномор’я, і воно відпливало звідси до лісистих та болотистих місцевостей Північної України й гірських областей Карпат. До лісових і болотистих просторів, так само як і до гір, степові хижаки зазирали рідко й лише побіжно – у таких місцинах пересування для них було ускладнене, тоді як на степових, безлісних теренах вони почувалися як удома і якщо не налаштовувались кочувати, то з’являлися для грабежів охоче й часто. Коли ми візьмемо до уваги, що починаючи з незапам’ятних часів і до XVIII ст. ці степи від Уралу й до рівнин Нижнього й Середнього Дунаю служили постійно битим шляхом для різних кочівницьких орд, то буде зрозуміло, яке важливе значення мали ці властивості поверхні в історії української колонізації.