Нарис історії українського народу
Шрифт:
Професорові львівського університету йшлося в «Очерке», власне, не так про якісь історичні факти та нюанси – вони могли бути почерпнуті з інших книжок з історії. Виховним моментом для людності підросійської України були інтерпретаційні аспекти, оцінне ставлення до подій минулого та історичних персонажів. І такі моменти цьому читачеві Михайло Грушевський подав в «Очерку». Для сьогоднішнього читача, який вивчав історію України за сучасними шкільними підручниками, може здатися, що учений мало що сказав нового. Тепер це загальні місця в трактуванні подій минулого. Однак ми маємо розуміти контекст тодішнього культурного життя освіченого українця: знання про історію України він отримував з підручників Миколи Устрялова, Дмитра Іловайського, а вершини знань брав із класичних праць російської історіографії – суцільних курсів держави Російської Миколи Карамзіна, Сергія Соловйова, Василя Ключевського. Інший погляд, так би мовити альтернативну історію, він не призвичаївся сприймати нормально. Теза про «триединый русский народ» була священною коровою історії як науки та суспільних знань у Російській
Українська інтелігенція була інтегральною частиною загальноросійської інтелігенції й належала до російських партій «реакційних», або «поступових». Вона сприймала російську національну ідею як рідну й питому. Вона співчувала прагненням імперської еліти розширити кордон Росії на сході та заході, прагнула панування російської культури та її художньої літератури по всьому обширу імперії та за її межами, пишалася належністю до російської світової цивілізації. Нові завоювання «білого» царя вона сприймала як позитивне завдання і для свого гнобленого народу. Узагалі українська інтелігенція національного пригноблення, за рідкісними винятками, зовсім не відчувала, принаймні сприймала його як неминучий процес розвитку людської спільноти, коли дрібні народи й культури перетоплюються в одну або кілька наднаціональних світових культур.
Звісно, йдеться тут не про всю національну інтелігенцію, а лише про її переважний загал, що не усвідомлював загрози, на відміну від тої-таки чеської інтелігенції, яка відчула весь жах німецького визиску в Чехії. Жаху, бо нація наближалася до загибелі через асиміляцію. Усвідомлення цієї небезпеки спричинилося до самомобілізації чехів та організованій відсічі німецькокультурній панівній нації. А ця культура мала не менше, коли не більше, цивілізаційних принад за російську. Така сама сила опору асиміляції рухала фінів, естонців, латишів і литовців. Однак лідери національного руху там спиралися на загалом освічене національне суспільство й достатньо розвинутий третій клас. Натомість в Україні ініціативу доводилося брати на себе не буржуазії, а окремим представниками інтелігенції, які наважувалися кинути виклик імперському монстрові. Готові були не за страх, а за совість обстоювати український національний інтерес. Михайло Грушевський був серед лідерів цього процесу «відросійщення» української України.
Історикові йшлося про пролом у суцільному моноліті негативу російської суспільної думки щодо ідеї самостійності українського народу. Звісно, проламати мур упередженості великодержавників а-ля Василь Шульгін чи Тимофій Флоринський годі було й сподіватися, але в лавах поступовців можна було відшукати як не союзників, то принаймні прихильників українських змагань за національну свободу. Російська інтелігенція звертала увагу на думку своїх науковців, а отже, російські поступовці не мали виступати проти національних аспірацій українців.
Тому написання й друк «Очерка» були пов’язані в Михайла Грушевського з тісними контактами та перемовинами з низкою видатних російських учених – академіків і професорів провідних столичних університетів. Серед них визначний соціолог Максим Ковалевський, один з ініціаторів запрошення львівського професора для читання лекцій у Вільному російському університеті в Парижі 1903 р.; видатний методист історії, академік Петербурзької академії наук Олександр Лаппо-Данилевський; лінгвіст і знавець давньоруської мови, академік Олексій Шахматов; професор європейської всесвітньої історії Микола Кареєв. З ними в Михайла Грушевського склалися дружні відносини, і не в останню чергу саме їм він зобов’язаний здобуттям Уваровської премії російської Академії наук за «Очерк истории украинского народа».
Наш видатний історик давав до рук освіченої публіки зброю для культурного протистояння російській версії історії простору східного слов’янства. І це, може, найкраще розуміла охоронна система Російської імперії: жандарми, поліція, цензура. Лідер української петербурзької громади Олександр Лотоцький – один із добрих геніїв, що допомагав з’явитися книжці на світ, звертав увагу Михайла Грушевського на те, що його робота лише останньої миті подолала цензурне сито, бо для функціонерів імперії головна небезпека – «тенденція автора, що виставляє Україну як самостійну і окрему національність, з самостійним історичним і культурним життям» [4] .
4
Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу / Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 481. (Серія: Монографічні історичні праці).
Варто підкреслити, що Михайлові Грушевському йшлося саме про таке трактування української історії, а воно було в ті часи не панівним в українській суспільній думці. Наприклад, 1905 р. у Петербурзі – паралельно з підготовленням до друку «Очерка» – вийшов двотомник статей Олександри Єфименко з української історії «Южная Русь». Уже 1906-го, за два роки після першого видання «Очерка», з’явилася книжка тієї-таки авторки «История украинского народа». Згадана книжка витримана була в ідеологічно ближчих до Михайла Грушевського тонах. Безсумнівно, і в назві, і в підходах відчутний вплив його «Очерка». Натомість попередня робота Олександри Єфименко «Южная Русь» написана з позицій малоросійського федералізму, де Україна подана як частина російської історії. Дослідниця здобула спеціальну премію історичного журналу «Киевская
Більшість учасників петербурзької української громади поділяли намір Гната Житецького та Олександра Русова видати колективну монографію, укладену з праць низки істориків, серед яких передбачена була й стаття Михайла Грушевського. Спрямування редагованої Гнатом Житецьким книжки про історію й культуру України планували як утраквістичне. Одні автори дотримувалися традиційного малоросійства, інші – новітнього українства. Михайло Грушевський відклав запрошення до участі в цьому збірникові статей. І збірник так і не вийшов друком. Згодом ліберально-демократична Росія познайомилася з українськими політичними постулатами завдяки особам, які йшли у фарватері думок Михайла Грушевського: Олександр Лотоцький і Петро Стебницький написали розвідку «Украинский вопрос» (1914) з позицій схеми української історії голови НТШ.
Отже, не перебільшуючи, можемо сказати, що «Очерк истории украинского народа» був тією книжкою, яка закладала спільну стратегію й тактику українського руху щодо ставлення до російської держави. Це була не тільки наукова, а й суспільно-політична праця. Не випадково останній її розділ «Украинство в России, его запросы и нужды» друкували ще й окремо в російськомовних суспільно-політичних виданнях [5] .
І не випадково, що «Очерк истории украинского народа» вийшов в один рік зі знаменитою статтею Михайла Грушевського, яка започаткувала для науковців нову українську схему історії України – «Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» у збірнику «Статьи по славяноведению» Володимира Ламанського (1904 р.) [6] . Стаття визначала принцип підходу до української схеми історії, а в «Очерке» ця схема була вже застосована в написанні історії України. Згадану статтю розлого цитували або зміст її переказували, коли йшлося про нове бачення історії України.
5
Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды (глава из «Очерка истории украинского народа»). СПб: типография т-ва «Общественная польза», 1906. 48 с.
6
Грушевський М. «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Грушевський М. С. Твори: У 50 т./ Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. Львів: Світ, 2002. Т. 1 (Серія: Суспільно-політичні твори (1894–1907)). С. 75–82. Уперше надруковано у книжці: Статьи по славяноведению / Под ред. В. Ламанского. Вип. І. СПб., 1904. С. 298–304.
Фактично «Очерк истории украинского народа» Михайло Грушевський написав з державних позицій минулого української нації. По-перше, у цій книжці визнаний і стверджений окремий від російського український історичний процес, по-друге, у ній закладені українські державницькі міфи [7] або легенди, які сьогодні становлять класику національної історіософської думки і на яких тепер ґрунтується спільне уявлення жителів усіх куточків України про своє минуле. Так, не може, наприклад, Карл Маннергейм бути для одних фінів героєм, а для других – ворогом, або Ференц Ракоці не може стати героєм лише частини угорців на підставі того, що це був османський володар, а не прихильник держави Габсбургів. Так само й Михайло Грушевський, прагнучи об’єднати націю, мусив дбати, щоб героєм української історії для всіх українців був не Петро І, а Іван Мазепа і Полтавська битва була не радісною, а трагічною подією. Цій меті вибудовування канону героїв і ворогів мав слугувати його «Очерк истории украинского народа». Книжка Михайла Грушевського не могла, та й не мала одномоментно розв’язати всі проблеми національної самосвідомості й ментальності українця. Це був лише початок тривалої праці з російськокультурними українцями, праці, яка не закінчена й дотепер через тяжку колоніальну спадщину нашої нації.
7
Поняття «міф» розуміємо не як альтернативу наукового мислення, а як наявність певних елементів світобудови у свідомості людини, які формують уявлення про її минуле.