Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Ходи, Єво, додому. Я вже тут сам… – тепло сказав старий майстер.
– Ти мене проведеш? – запитала Єва.
Я кивнув. Вона швидко зібрала свій струмент у валізку, зайшла до підсобки і через кілька хвилин з'явилась уже перевбраною в бузкове плаття й босоніжки на високому каблуку. Її шию прикрашав золотий ланцюжок з кулоном у вигляді розпуклого бутона ружі, у вухах довгасті сережки з рожевими камінчиками, на середульшому пальці лівої руки ажурний перстень. Всі прикраси підібрані зі смаком, якраз до сукні. Поряд з ошатною дівчиною я, одягнутий у сірий недорогий
На вулиці взяв у Єви чемоданчик, а вона мене по-підруч і довірливо притислася плечем, зацокала поруч підборами. Я мовчав – не знав про що говорити. Та Єва не звикла до німування й почала розповідати про клієнтів, які трапляються вередливі й прискіпливі, достоту деякі покупці. Особливо намучилась з ними, коли працювала в жіночому залі…
Єва сокоріла безугавно, і я багато дечого дізнався про її професію, колективи перукарень, їхню специфіку. Мені було приємно чути її голос, вкрадливий і таємничий, що немов проникав у всі куточки єства, полонив усього, кликав до якихось незвіданих, солодких спокус.
Не зогледівсь, як опинилися біля п'ятиповерхового будинку, в якому жила Єва. За столиком у дворі чоловіки заповзято «забивали козла». Може, між ними її батько, подумав я, сповільнюючи ходу. А дівчина щебетала, не забираючи руки, і вела мене до свого під'їзду. Мені стало незручно, і я трохи загаявся.
– Ти чого?! – здивувалася Єва, нарешті збагнувши – зі мною щось негаразд.
– Ні… нічого, – зніяковіло видушив з себе.
– А… – вона посміхнулась і дужче притислася до мене. – Злякався моїх предків. Дарма. Я живу сама. Це кооперативний будинок. А мої батьки далеко – на околиці міста.
Я жодного разу не поцікавився її батьками, а вона моїми. Її заможні – придбали доньці квартиру, прикраси… В двадцять років власний дах над головою – неабияка розкіш. Я їй позаздрив.
– Вигадала. Нікого я не боюсь, – полегшено заперечив.
– Справді? – лукаво зиркнула на мене. – То ходімо до мене. Зайдеш? – недовірливо запитала.
– Звичайно, – безтурботно відповів, наче щодня гостював у квартирах самотніх дівчат.
– А ти живеш у гуртожитку, – зауважила.
Як вона здогадалась? У мене ж не написано на лобі.
– Еге, – ствердила. – Я відразу розпізнаю хлопців з гуртожитку.
Я вражено втупився в неї. Ніяк не сподівався на таке пильне око у перукарки. І чим виказав свою бездомність? Що у моїй зовнішності чи у виразі обличчя свідчило про неї? Дивина. Я оглянув себе і здвигнув плечима – звичайний вигляд, навіть кращий, ніж у деяких сиднів на батьківській шиї, доглянутих матерями й бабусями.
Ми підіймалися сходами. Я милувався її стрункими ногами.
– Слухай, як ти?..
– Ха! – Єва хвацько підбила волосся – воно розпушилось, захвилювалося, мов довга, пожухла на сонці трава від вітру. – По твоїх очах. Ти якось заздрісно задивився у вікно кімнати, де круг столу сиділа сім'я.
Спостережлива дівчина, нічого не скажеш. Я справді іноді з причаєною заздрістю поглядав на вікна будинків. Хотілося хатнього затишку і тепла, люблячих рук і очей, які скучили, чекали з нетерпінням, виглядали мене… Ми
– Заходь, Арсене, – запросила тихим, зміненим голосом.
11.
О 8.00 ми з Бунчуком відправились у Малинівку. Мене з'їдав кепський настрій. Не міг позбутися гірких роздумів і невдоволення собою. Знічев'я поставало перед зором темне вікно на третьому поверсі і за ним біла, безпорадна постать Єви з піднятою рукою. Вона мов не наважувалася прощально помахати мені…
Я роззирнувся доокруж. Ми вже далеко за містом. Мчали в'юнкою асфальтівкою серед поля, зачепленого палким південним сонцем, – воно жовтіло і брижилось, наче лиман, од подуву вітерцю. Обабіч мигтіли дерева лісосмуги. Траплялися агітбесідки з криницями й плакучими вербами. На обрії у тремтливому мареві розпливалися сірі контури елеватора. До кабіни залітав п'янкий, солодкий запах квіту акації. Не знати чого мене охопило щемливе почуттю самотності, чогось втраченого. І так завжди весною воно зненацька находило на мене, викликаючи жалість і тугу, нидіючу печаль, яка на хвилю полонила серце…
– Н-да… – міцно заплющився і відкрив очі, одганяючи журбу. – Скільки до Малинівки?
– Сто вісімдесят з гаком, – жваво відповів Бунчук. – Підвечір повернемось.
Я почав згадувати перебіг вчорашніх подій, факти і деталі, свідчення опитуваних, нараду з начальника відділу Ольхового і розмову зі Скоричем. І від моїх недавніх переживань не залишилося й гадки. Я поринув у справу. Найдужче непокоїли нещирість Шалапухи і підозріле зникнення його друзяки Зубовського.
– Вчора моя мати ходила на базар, – ніби між іншим сказав сержант. – Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?
– Полуниці в сметані, – посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. – Давай без вступу, Миколо.
– Хм, розгадали, – покрутив головою Бунчук. – Балакають жінки – магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.
А воно непогано – поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв – і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…
– Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?
– Сказати? – Бунчук недовірливо зиркнув на мене.
– Авжеж.
– Не жевжики копали підкоп, – впевнено мовив. – Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. – І додав по часі: – Не кажучи про пилку.
Висновки сержанта співпадали з моїми…
У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин – порядна людина.