Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Знайома? – запитав слідчий.
– Що ви?.. – Шалапуха помітив на столі шпичку, витріщився на неї. – Вперше бачу.
– А ви придивіться.
Шалапуха презирливо глипнув, здвигнув плечима. Я стежив за ним, за виразом його обличчя. З нього зійшла розгубленість, і натомість воно стало байдужо хитруватим.
– Значить, не впізнаєте? – перепитав Анатолій. – Тоді познайомтесь…
Богдан прочитав свідчення матері Зубовського, протокол вилучення заточки, висновок експертизи, й мимоволі у нього витяглось обличчя. Йому було не до кепкування.
– Н-да… – ошелешено втупився у вікно. – Але ж:.. –
– А чия вона? – запитав Топчій.
– Знайдіть того, хто її підкинув, – глузливо порадив Шалапуха.
– Знайдемо, – пообіцяв слідчий, беручись оформляти протокол.
Хитрував Бог. Он як незалежно сидів, поклавши ногу на коліно, вдаючи показову гідність, у погляді – образа і зневага: мовляв, як сміли засумніватись у його чеснотах. Ну і фрукт. Що ж, пішов лише третій день розшуку. Ще добудемо… Задзвонив телефон, і слідчий, продовжуючи писати, кивнув мені, щоб я взяв трубку.
– Загайгора…
– Арсене, під'їдь на вулицю Шолом-Алейхема, будинок вісімнадцять, – наказав майор Скорич. – Звичайно, коли закінчите допит.
– Уже, Дмитре Юхимовичу.
– Вирушай. Я теж туди, – і він поклав трубку.
15.
Їхав трамваєм шостого маршруту. Признатися, не дуже турбувала затятість Шалапухи. Все одно заговорить. Не такі траплялися мовчуни.
Вже вулиця Шолом-Алейхема. Я почав стежити за номерами по праву руку. 88, 86, 84… Отож вісімнадцятий майже напочатку. Став біля кабіни вагоновода й приглядався до будинків. Трамвай спинився неподалік потрібного мені будинку. Густі крони молодих лип заступали його. Тільки в прогалинах між деревами прозирали вікна, двері й ґанки. Будинок одноповерховий, давній, напевне, ця вулиця до війни вважалася околицею міста.
Впритул уздовж пішоходу вишикувались два «уазики» і «Волга». Через кільканадцять кроків упізнав у кабіні сержанта Бунчука. Наші. Під відчиненими навстіж вікнами, лежали купи згнилих дощок. Пригадую, звернув на них увагу вранці, коли їхав на колгоспний ринок. «Волга» з прокуратури і «уазик» з обласного управління. Мабуть, щось серйозне.
– Здоров, Миколо, – привітався із сержантом.
Бунчук аж здригнувся від несподіванки й рвучко оглянувся.
– О… Доброго здоров'я, товаришу капітан. – І відразу розтанула насторога в його очах. – А вас чекають. Ох і діла… – вражено покрутив головою. – Бр-р…
Водій заінтригував мене. З будинку долинали голоси. Я зайшов у коридор без підлоги, зазирнув до кухні, де біліла одна газова плита, потім ступив у порожню кімнату із земляною долівкою. У ній побачив працівників прокуратури й міліції, експертів, двох незнайомих хлопців у чорних замащених халатах і чоловіка років за сорок з невеличкими вусами кольору стиглого проса. З ними розмовляли слідчий прокуратури Махов Гліб Родіонович і майор Скорич. Вони розгублено відповідали, кидаючи злякані погляди в лівий куток. Я не бачив, що їх там жахало, бо постаті затуляли від мене частину кімнати.
Гліб кивнув мені, вітаючись. Я прислухався.
– … Шеляг Павло Артамонович, пенсіонер, колишній слюсар суднобудівного заводу, – говорив схвильовано
– А до Шеляга хто жив?
– Не знаю. Треба підняти документи у жеку.
Я протовпився до Махова і з-за його плеча глянув туди. Спочатку нічого не помітив, окрім запліснявілої землі й цвілі по низу стін. Напружив зір – і тоді… Ні, не могло бути! Але ж… довге волосся й потилиця, що ніби витикались із долівки. Мене пронизав дрож, і по спині пробіг холодок – неприємний, давно знайомий, який на мить сковував тіло, коли стикався зі страшним злочином. Довге безбарвне волосся… Жінка.
– Товариші! – звернувся Ольховий до експертів. – Розпочинайте.
Вони обережно, шар за шаром здіймали землю навколо голови. Всі насторожено слідкували за їхніми рухами. В кімнаті запанувала моторошна тиша, тільки чувся шурхіт лопат і дихання… Я сподівався (і, мабуть, не лише я), що виткнеться кістяк, однак того не сталося – обкопаний череп скотився в лунку. Відтята голова. За роки служби перший випадок.
Далі вибрали із землі кістки рук і ніг. Біля грубки із зелених кахлів натрапили на поржавілий пістолет «вальтер» і на літрову бляшанку з коштовностями, вигребли купу зітлілих і перетрублених мишами паперових грошей, якийсь зшиток. Більше нічого у порожній квартирі не знайшли. Неймовірно, але тулуба не було.
Хто ж убив жінку й розчленував труп? Померлий Шеляг? І мені закортіло зайнятись цією справою разом із слідчим прокуратури Маховим. З ним я вже провів кілька розслідувань, і між нами налагодились гарні ділові й товариські стосунки.
Я глянув на Скорича. Майор мене зрозумів – взяв за лікоть і легенько стис.
– А як з магазином? – суворо запитав.
– Зараз у Топчія всі карти в руках, – поспішно відповів. – А я допомагатиму. Шалапуха от-от розколеться.
– Неважко? – турбувався Скорич.
– Ні, Дмитре Юхимовичу. І хіба нам звикати? – заперечив я.
– Гаразд, – погодився. – Скажу Ольховому. Я теж підключуся до справи про крадіжку.
Експерти поїхали. Невдовзі, після короткої наради прямо в кімнаті, відбуло начальство. Залишились я і Махов. Двоє робітників із жеку і їх майстер пішли на обід. Ми стояли з Глібом під липою, поблизу струхлявілих дощок, під якими, визначив на око, десь років двадцять пролежали останки.
– Значить, так, Арсене, – задумливо мовив слідчий прокуратури. – Поки отримаємо висновки експертів, треба дізнатися про Шеляга і тих, хто до нього тут жив. А я підтягну сьогодні деякі справи, щоб завтра цілком приступити до цієї. Радий, що знову працюватиму з тобою.
– Я теж, Глібе.
16.
Насамперед я опитав сусідів покійного Шеляга. Згадували його як мовчуна і відлюдька: ні разу не забив «козла» і не баландрасив за столиком у куцому дворі під шовковицею. Можливо, рання смерть дружини спричинилася до самітництва. Після роботи він завжди майстрував – ніколи не відмовлявся полагодити замок чи кран, випиляти ключ, справити електропраску або розетку. Від Шеляга не чули лайки і не бачили його п'яним.