Навіжені в Перу
Шрифт:
Тьомик схилив голову і промовчав. Свіже повітря потроху вивітрювало хміль з його голови. Він ще довго дивився услід Марусі, не відводячи погляд навіть тоді, коли силует дівчини затушували сутінки. Лиш після того, як Маруся зникла, певно, назавжди з його життя, він уперше в повній мірі усвідомив, що за останні кілька місяців втратив абсолютно все: статки, кохання, повагу людей, які колись його знали. Разом з тим, замість відчаю і зневіри, у його очах застигли смирення і покірність, породжені усвідомленням того, що нікого, окрім себе самого, він не може винити у тому, що сталося, і що життя, по суті, доведеться починати
— Як слона за п’ять сотень миль через пустелю гнати, так герої і, бляха, «Максе, я без тебе не можу», а як разок хильнули лишнього і заспівали в опері, то зразу «поводимося, мов розбещені дітлахи», — бурчав я.
Напарник так нічого й не сказав. Урешті мій товариш встромив руки в кишені і, байдуже опустивши погляд собі під ноги, почвалав у протилежному напрямку — до Хрещатика.
— Тьомо, ти куди? — окликнув я.
Артем не відреагував. Незважаючи на алкогольні випари, які розпирали зсередини мозок, наче густа пара фінську сауну, я розкумекав, що допіру сталося щось значно більше й значущіше, аніж черговий розрив Тьомика зі своєю черговою хвойдою. Серце защеміло в грудях, однак… я не кинувся слідом за друзякою, зрозумівши, що це вже нічого не змінить.
Тож я залишився один. Артем віддалявся, втиснувши голову між пліч, і я напрочуд ясно відчував, що всі ті ниті, які пов’язували мене й напарника ще кілька хвилин тому, коли ми душа в душу співали в опері, рвуться — натягуються і рвуться одна за одною. Мені здавалося, я майже фізично чую їхній тріск.
Машини кудись зникли. Стало так тихо і сумно, як на полі бою після поразки чи, радше, після перемоги, яка дісталася ціною непоправних втрат.
Я задер голову і подивився у недосяжну височину. Зір не було. Вони поховались, прикрившись смогом і світлом вуличних ліхтарів. Теплий літній вечір поволі вливався у ніч, розчиняючись у темряві і прохолоді…
Після такого всі нормальні дівчатка йдуть і жаліються мамі. Однак мами у Марусі немає. Мама Марусі давно померла. Тому в таких випадках вона йде і розказує про все своєму батькові, Родіонові Борисовичу. І це не є добре, це, можна сказати, навіть дуже погано, оскільки мами зазвичай обмежуються тим, що втішають дочок, бідкаються та нарікають на тяжку жіночу долю, проклинають усіх чоловіків на світі і переконують своїх стражденних кровинок, ніжно погладжуючи їх по голівці, що все мине і життя обов’язково налагодиться. Трохи інакше реагує Родіон Борисович, адже вся заковика в тому, що старий десантник — це, м’яко кажучи, не мама. За все своє життя йому ще не доводилося нікого втішати, а тим більше — гладити по голівці. Він узагалі терпіти не міг, коли Маруся плакала.
— Знову він? — понуро спитав доблесний ратник.
Кавкаючи і захлинаючись від сліз, Маруся кивнула.
— Артьом? — уточнив афганець (щоб, бува, не постраждали ні в чому не повинні люди). — Той, що жив колись у сусідньому під’їзді?
Дівчина вдруге ствердно хитнула головою і зайшлася ще сильнішими риданнями. Дивлячись на зарюмсану й прибиту горем дочку, грізний татко довго сопів і хмурився, а потім проказав одну єдину фразу:
— Ща всьо порєшаєм…
Днів через два після описаної фан-акції в приміщенні
Я навмисне не поспішав, підіймаючись сходами до житла свого напарника, по дорозі сумлінно обдумуючи, що і як буду говорити. А скидалось на те, що говорити доведеться довго. Мені залишилось пройти всього півповерху, коли зненацька двері Артемової квартири розчахнулися навстіж і звідти вилетів мій друзяка, страшенно блідий і переляканий. Його очі неймовірно розширилися і стали нагадувати дві кришки від каструль. Побачивши мене, він відчайдушно замахав руками.
— Тікай, Максе! Тіка-а-ай!!! — його вигук гарматним пострілом прокотився коридором і вирвався надвір через двері під’їзду.
Спочатку я подумав, що то кровожерливий Мурзік з такими гострими й страшними пазурами розбив вікно балкону і пробрався всередину квартири. Проте я помилився. Вискакуючи на сходову площадку, Тьомик покричав мені прямісінько у вухо три слова, значно страшніших від Мурзіка:
— Борисович влаштував заса-а-аду!
Повторювати двічі не було необхідності. Перестрибуючи через три сходинки, ми скотились униз і вискочили на вулицю. Услід за нами неслася груба лайка і безладний тупіт переслідувачів. Не озираючись, я і Тьомик почесали геть.
Враховуючи різницю у віці між нами та «командос» Родіона Борисовича, а також початкову фору, нам досить легко вдалося відірватися від погоні. Попри це ще якийсь час ми продовжували бігти, петляючи малознайомими вуличками Києва.
— Що трапилось? — спитав я у напарника, коли ми врешті-решт спинились.
— Я не був удома дві ночі… хех… — відхекуючись, пояснював він, — ночував у батьків… ху-у-хех… хотів прийти до тями… А оце повернувся, а там… фуф… штук п’ять накачаних горил і цей її папік… Хай йому грець!.. Як почали мене дубасити, чувак… Господи, ледве вирвався…
— Оце запара…
— Та не кажи.
— А Мурзік?!! — зненацька згадав я, сплівши у відчаї руки.
Напарник скрушно покачав головою і опустив погляд. Таким жестом у фільмах про війну вояк показує побратимам, що їх бойовий товариш поліг хороброю смертю героя в нерівному бою з переважаючими силами противника.
— Нема вже Мурзіка… — тихо констатував Артем.
Я схилив голову і стиха вилаявся.
Шкурку Мурзіка Борисович постелив у себе вдома. Посеред вітальні під журнальним столиком.
4–6 квітня, 16–22 травня, 20–28 червня 2010 // Рівне, Київ, Мармарис (Туреччина)
Про гуано і доблесних українських митників
Спочатку про те, що таке гу'aно.
Більшість моїх знайомих чомусь переконані, що гуано — це ящірка, певно, плутаючи його з ігуаною [60] . Не хочеться їх (знайомих цебто) сильно розчаровувати, але якщо гуано — ящірка, то ми з Тьомиком — святі апостоли.
60
Ігуана — крупна травоїдна ящірка, що проживає в Центральній та Південній Америці.