Назар Стодоля

Шевченко Тарас Григорович

Назар. Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе колинебудь пізно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах

обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх ви­га­дано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.

Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тіль­ко ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою до­б­рих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

Назар. Знаю.

Гнат. Сю корчму і днем люде, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

Назар. А як вона не захоче - що тоді?

Гнат. Хто? Ключниця чи...

Назар. Та й та, й друга.

Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключ­ниця за червінця піде колядовать хоть до самого сатани; а Га­ля в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам ге­тьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із за­порожців?

Назар. Ні.

Гнат. Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе курінним отаманом?

Назар. Сокорина.

Гнат. Знаю! О, голінний, завзятий чоловік! В кірці води дя­вола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.

Назар. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

Гнат. Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за шин­карочку. (Пьют.)

Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

Гнат. А що, змахнула пил з місяця?

Хозяйка. Смійтесь, а воно і справді погода утихомирилась.

Гнат. Оце ж тобі за труди. (Подает чарку.)

Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Ні, спасибі, не під силу... Хіба вже для вас. (Пробует понемножку, Гнат зна­ками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдает чарку.)

Гнат (подносит Назару; тот отказывается знаком). Не хочеш - як хочеш. А мені здається, що і на світі нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарці горілки. Чарка, друга і - чорта у воду. Так, Катерино?

Хозяйка. Як кому іншому, то й кварта не поможе.

Гнат (Назару). А ти справді не будеш пить?

Назар.

Не буду.

Гнат. Вольному воля, а спасенному Рай. За твоє ж здо­ро­в’я! (Выпивает.) Праведно співається в тій пісні, що каже: ко­ли б мужику не жінка, не знав би він скуки, коли б не го­рі­лка, де дівать би муки? Так у горілку її, прокляту, у горілку! Розумний чоловік тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну, та й годі вже. (На­­ливает.) Чи втямки тобі, як ми втікали з Братського на За­по­ріжжя та на дорозі зустріли одну чорнобривеньку і ти чуть-чуть був не проміняв запорозької волі на її чорні бро­ви? Бач? ти забув; а я так все за прошедше знаю та й, що буде, одгадаю.

Стеха (вбегает второпях). Ох, моя матінко, як утомилась! Шуточки? Оббігала усі усюди! (Осматриваясь.) Ах, Боже мій! я і не бачу. Добривечір вам! От вже й не думала й не гадала! Спасибі, спасибі! не погнушались наших слобід­сь­ких вечерниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у о вас у Чигирині.

Гнат. Та у вас ще краще.

Стеха. Годі-бо вам сміяться.

Хозяйка. Чи прийде ж хто?

Стеха. Як же? Усі прийдуть.

Гнат берет за руку хозяйку и отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.

Гнат (к хозяйке). У мене щось голова розболілась; піду подивлюсь, який місяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, і за­були. Збігай лишень. Без його і гульня не гульня.

Хозяйка. Стехо! ти звала Кирика?

Стеха. Моя матіночко! і забула. Я зараз збігаю.

Гнат. Вп’ять де-небудь застрянеш... Збігай лучче сама.

Хозяйка. Добре.

Хозяйка и Гнат уходят.

Назар (берет за руку Стеху). У мене є просьба до тебе, Стехо.

Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночці, щоб ви­йшла до вас, як пан засне. Та тепер тільки не те вже, що пе­рше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром зробилось.

Назар. Се не помішає; мені тільки одно словечко ска­за­ти. (Дает ей червонец.) На тобі; ще й плахта буде, коли ус­лу­жиш.

Стеха (принимает червонец). Не придумаю, як би се зро­бити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей не за­плющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Ні, таки на свойому поставив старий сатана.

Назар. Так ти зробиш? Дожидати?

Стеха. Зроблю, зроблю, тільки...

Назар. Не бійсь! Більш копи лиха не буде. А коли хочеш, так і ти з нами. Ну лишень, чкурнем.

Стеха. Куди з вами?

Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панією, а не клю­чницею: чи второпала?

Стеха. Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають, що як вони багаті, так усе і їх.

Гнат (за сценой). Катре, Катре! А погледи, що се на місяці?