Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Аґора, де ще кілька хвилин тому було чимало всякого люду, тепер нараз спорожніла, бо наставала обідня пора, й холодний вітер удерся в проміжок між хоромами, й Соболеві стало холодно й самотньо на сій знелюднілій аґорі, й він майже побіг повз евпатридів, повз облишені ятки гончарів, і рибалок, і пекарів за нижні хороми священної площі, де починалася вулиця й де був його дім, усе таки його…
Герміона зустріла Соболя в порозі таламуса, й він здавсь їй не так злий, як розгублений і нещасний. Молода жона не зважилася розпитувати й негайно зникла за дверима, що вели в ґінекей, жіноче царство дому, бо так велів закон еллінський — жона є жоною, а між — можем, і гріх розпитувати його, коли він не бажає
— Коня! — гукнув Соболь до котрогось роба, що саме ніс в'язку дров на пекарню.
Незабаром засідланого білого жеребця з чорною гривою й чорним хвостом підвели до хвіртки, й Соболь подався клусом у бік Борейського пілону, розпуджуючи нечисленних перехожих. Брама була відчинена, й він на повному скаку пронісся повз ошелешену варту. За містом по сей і по той бік дороги здіймалися стели та пам'ятники Борейського некрополя, де спочивали перші мілетяни-колоністи. Вітер тут гуляв ще нестримніше й аж свистів у вухах. За некрополем Соболь роззирнувсь, але ніде нікого не побачив. Тільки вдалині ліворуч видніло невеличке сільце, а з геть протилежного боку на побілілих од снігу горбах — ще одне.
Соболь потяг за лівий повід, і жеребець поніс його навколо некрополя та примерзлого водоймища, яке облягало мури города від полунічного, Борейського пілону поза згином мало не до пілону Зефірного. Й тут, на захід од Ольбії, був теж некрополь, але молодший, де ховали небіжчиків тепер, та й не самих еллінів, а й метеків, і робів, і навіть собак. І якщо над місцем останнього сну метеків стояли скромні стели, на яких було написано «Рой, пафлагонець», або ж «Драгос, тракіянин», а могили робів були взагалі без жодної мітки, то над місцем поховання улюбленого пса часом здіймалися мармурові пам'ятники з пишними епітафіями, де було перелічено всі достойності чотириногого друга й увесь його родовід.
Скіл-Соболь осадив коня біля самого пілону й гукнув до двох вартових:
— Де ваш епарх?
Епарх виглянув з-за визубня башти й одразу впізнав Соболя, бо той був знову в усьому скіфському.
— Що ти хочеш, басилевсе? — озвавсь епарх.
— Де мої вої?
— Тут неподалік, Скіле. В приміщенні сторожі під стіною. Якщо ти…
Скіл-Соболь нетерпляче перебив:.
— Не про сих питаю!
Епарх одразу здогадавсь і гукнув:
— Піднімися, басилевсе, до мене, й сам побачиш. Сходини он там! — І він показав на вежу позад себе. — Коня твого мої гопліти відведуть.
Соболь кинув повід у руки вартового й пішов шукати сходинок, що вели на башту. Піднявшись угору, він роззирнувся. Звідси, з західного, Зефірного муру було видно невисокі паґорки, за якими холодно блищало вузеньке звідси плесо Берязанського лиману. Та епарх сторожі повів його муром на полудень, широким, у п'ять ліктів, муром, який тягся рівною стрічкою на добрих три або й чотири стадії. Там, де мур повертав на схід було Верхнє місто. На наріжній вежі стояло двоє вартових. Епарх махнув їм рукою, й вони спустили їм лазиво з міцними дубовими щаблями.
— Лізь, — запропонував епарх і прослідував за Скілом-Соболем на вежу, що здіймалася значно вище над муром.
Звідси зовсім добре було видно ввесь Верхній і ввесь Нижній город і широку та круглясту внутрішню заводь із двома пристанями, зовсім порожніми в сей час, і сходи, що вели з гори до самої заводі, й східчастий, напівкруглий амфітеатр Діоніса в тому місці, де верхні вулиці з'єднувалися з нижніми.
— Он де твої вої, — сказав епарх, та Скіл-Соболь і сам уже бачив величезну трієру, що наближалася
— Скільки воїв уміщає та трієра?
— Якщо без коней, то на морі — вісімдесят. А в Лимані можна й сто, й більше. Тут хвиля низька. З кіньми ж…
Він навіть вагався назвати, скільки вершників із кіньми могла вмістити найбільша їхня ладдя.
— Пошли сказати їм, хай вої стають не в городі, а за Борейським пілоном, — промовив до епарха Соболь, а сам заходився спускатись тим таки лазивом на городську стіну.
Розділ 15
В останні числа мемактеріона [59] в гості до скіфського басилевса внадивсь архонт-басилей Макроб. Заходив, пролежавши з господарем півгодинки, йшов собі додому. Скіл-Соболь був радий і йому, бо в теремі ставало нудно, а після того випадку на аґорі майже ніхто не наважувався приходити сюди. Здавалось дивним, що всі їхні розмови крутилися навколо Малих Діонісій, що мали початись із місяцем посідеоном. [60] Та скіфський басилевс, попиваючи з довговухого кіафа розведену пірру (чистого вина він намагався не вживати, хоч розведене тхнуло водою), уважно слухав, а потім, коли старий залишав його самого, приходила Герміона, й тепер уже сам Скіл-Соболь навертав розмову на ті таки Діонісієві свята, що відкривались у найдовшу ніч року.
[59]
Мемактеріон — кінець листопада — початок грудня.
[60]
Посідеон — кінець грудня — початок січня.
Герміона потай раділа — й разом з тим боялася злякати його необережним словом. Але часом літа зраджували її, й вона пускалася берега, забувши про все на світі, радіючи тій мрії, що заполонила їй душу ще з муніхіона-місяця й що мусила рано чи пізно здійснитись.
Одного вечора, лежачи поряд під пухким овечим укривалом, вона сказала йому:
— Скіле, не хочеш стати елліном?
Такі відверті слова бентежили його, й він ставав небалакучим, але сього разу Герміона почула:
— А що се дасть?
— Будеш елліном! — засміялась вона.
А йому раптом пригадався рудовусий сіверський князь Любиця Пугачич з його двома теж рудовусими синами-княжичами. Тисяча воїв, яких узяв із собою Великий князь, розташувала свій стан одразу за Борейським некрополем, й ольбійські купці та техніти [61] знайшли там удячних покупців свого товару. Вони з рання до самого смерку товклися серед скіфських воїв, вигідно збуваючи їм і полотна, й прикраси, й навіть печений хліб, оскільки в поході, хай і такому, як осей, м'ясо в'їдається, пекти ж хліба нема де.
[61]
Техніти — ремісники.