Не дратуйте ґрифонів

Білик Іван Іванович

Й доки Скіл-Соболь, горнучись у товстий гіматій, устиг щось збагнути, Гіпербол розсупонив торбину, набрав повну жменю драхм, і дидрахм, і тетрадрахм, і декадрахм, і круглих афінських оболів, і довгастих ольбійських «дельфінчиків» і сипонув на голови перехожим. Люди спершу ошелешено зароззиралися, тоді кинулись визбирувати мідні й срібні номисми, й нараз під брамою Скіла-Соболя завирувало. Й роб, й метеки, й громадяни, навіть поважні евпатриди змішались укупу й почали боротися. Гіпербол же набирав у жменю свого дзенькоту й кидав та кидав їм на голови й спини.

Вирячивши

очі, Соболь дивився то на людей під ворітьми, то на метека, бо вигляд у Гіпербола був і справді гідний подиву. Метек часто дихав, ніздрі широко роздимались, очі ж палахкотіли сухим хижим вогнем. Кидаючи й кидаючи номисми в здичавіле клубовище, він майже захлинавсь од божевільного реготу. Й коли в мішку не лишилось жодного обола, він пошпурив у натовп і мішок, збивши з голови якогось громадянина кругленьку собачу шапчину.

Натовп дуже повільно приходив до тями після спалаху небаченої щедрости з боку метека-трапедзита, й Гіпербол презирливо дивився на громадян, які так уперто не хотіли приймати його до общини свого поліса. Ольбіополіти ж вимагали ще й ще. Дехто голосно, долаючи гамір, гукав:

— Хайре, Гіперболе!

Й той улесливий вигук підхопили й понесли над розтелесаним натовпом:

— Хайре!

— Хайре!..

— Живи сто літ, Гіперболе!

— Хай олімпійці полюблять тебе!

— Хайре!..

Гіпербол востаннє зиркнувши на здичавілу від жадоби й легкого набутку юрбу, з огидою скрививсь і пішов терасою геть, а Скіл-Соболь поплентав за ним. І вже в теплому екусі метек озвався:

— Бачив?

Скіл-Соболь, не дивлячись на нього, мовчки кивнув. Його вразив і вчинок метека, й ота майже непритомна юрма, що за мідний халк ладна була славити й метека.

— Вони слухатимуться тебе, як овечки, — сказав Гіпербол, і тут таки виправив себе: — Як пси! Я — найбагатша людина в Ольбії, а ти не маєш рівних у світі за тим сріблом і золотом, що в тебе є. Вони лизатимуть підошви твоїх сандалій, Скіле!

Скіл-Соболь і досі не міг прийти до тями. Жадоба еллінів, яких він уважав за обраних кумирами людей, прикро вразила його. Ось сими людьми він мріяв правити? Й Гіпербол угадавши хід його думок, проказав:

— Люди… Вони скрізь однакові… Й у скіфському плащі, й у еллінському гіматії…

Скіл подивився на нього з роздратуванням:

— Нащо ж ти тоді хочеш стати елліном?

Гіпербол схилив голову. То була незгойна рана його життя, й скіфський володар поклав у неї пальці. Й аж тепер, дивлячись на нього, Скіл-Соболь остаточно зрозумів і ту подію, що сталася допіру на вулиці, і метекові слова про людей, яких не змінюють ні одяг, ні звичаї, ні мова. Й раптовий повів удячности заполонив його, басилевс прихильно подивився на метека й мовив:

— Я зроблю тебе евпатридом, Гіперболе. Тоді.

Й метек не розпитував більше. Він знав, що має на оці скіфський басилевс під отим коротким словом «тоді».

— Приходь у мій дім завжди.

І Гіпербол тепер днював і ночував у його домі. Власне, спати не лишався, бо то суперечило б еллінській гідності, зате приходив ще поночі й цілий короткий зимовий день тинявся

по мармуром вимощеному дворику й по всіх світлицях, куди мав право заходити чоловік сторонній. З його невсидючости дивувалися всі, й найдужче — Герміона. Сивобородий метек наводив старанний лад у багатому, але занедбаному домі, по суті позбавленому твердої чоловічої руки. Бо хоч молода господиня й не потурала робам, яких у неї було добрих півтора десятка, та вона лишалася жінкою, й лукаві, до всього здатні «живі знаряддя» користувалися з того.

Він звелів, незважаючи на морозець, вимити гарячою водою ввесь двір, і шестикутні плити, ще з осени затоптані вуличною грязюкою, раптом сяйнули чистою білиною блаґородного каменю.

— Пощо так стараєшся? — приємно здивована, вигукнула Гарміона.

Й Гіпербол, пригладивши шпакувату бороду, стрижену по-еллінському клинцем, відповів доньці Іфікратовій:

— Аби втішити твоє око, господине. Позавтра — перший день Малих Діонісій.

Вони розмовляли надворі під перістилем, а Скіл-Соболь за найближчими дверима гомонів із архонтом-басилеєм Макробом. Герміона, заґорнувшись у довгий, до п'ят, гіматій, прикривала верхнім його краєм вуста й ніс, і Гіпербол і справді бачив тільки юні очі, променисті й вабливі, мов затінені кронами лісові джерельця.

Одного ж разу, ввійшовши за робом-персіянином, який під його наглядом до сяйва начистив триноге бронзове вогнище, й тепер обережно, щоб не поколупати стіну, мостив його в куточку біля порога, Гіпербол застав у по-святковому прибранім екусі Герміону саму. Вона приміряла проти вікна золоті підвіси з сапфірами, що він подарував їх не так давно, приміряла й дивилась у невелике бронзове свічадо, не ховаючись од метека.

Гіпербол почекав, доки роб устаткує вогнище, й кивнув очима на двері. Персіянин у короткій грубій хламиді та теплих скіфських штанях миттю вислизнув, а Гіпербол подивися на юну господиню з темного кутка й дивився доти, поки вона відклала люстро й засміялася:

— Личать мені сі підвіси?

Але Гіпербол натомість сам запитав:

— А чому ти не ховаєшся від мене й не криєш лиця?

Герміона грайливо повела бровою:

— Бо ти вже як свій! — Тоді знову подивилась на себе в дзеркало. — А він ніколи нічого не дарує мені… — й трохи ображено та манірно підкопилила губенята, сама собою милуючись у свічаді.

Гіпербол підступав чимраз ближче й ближче, й коли підійшов на відстань випростаної руки, несподівано й для неї, й для самого себе сказав:

— Кинь його!

— Кого?..

Молода жінка здивовано блимала на метека променистими очима, які й досі грали й мінилися.

— Кинь його, — вперто повторив метек, заворожено дивлячись на її веселе порожевіле личко. — Він ніколи не буде твоїм, та й ти йому не належатимеш. Хай іде туди, звідки прийшов: до своїх варварів. Його мати цілий вік каралася з варваром, і ти каратимешся, бо варвар еллінці не рівня…

Він у сю мить забув, що й сам походить з варварів, і сам такий же скіф, як і той, навіть чистіший, повнокровніший. Нарешті зрозумівши, про що каже старий метек, Герміона зареготала: