Небезпечнi мандри
Шрифт:
Забувши, що на ній сама нічна сорочка, Люсі збігла вниз по східцям і відчинила двері. Коли підійшла до будки, кішка сердито зашипіла на неї.
— Ану, відпусти бідолаху, безсовісна! — крикнула Люсі.
І злегка вдарила кішку, а та, прищуливши вуха, махнула лапою, трохи не вдряпнула малу хазяйку. Дівчинка знов підняла руку, й кішка, загарчавши, відбігла і стала, озираючись у безсилій люті.
Люсі підняла кроля з землі. Він забився в її руках, але, міцно стиснутий, скоро затих.
— Сиди тихо! — наказала Люсі, несучі кроля на
— Де це ти гасала? — спитав батько дочку, шкаргаючи чобітьми по кам’яних плитах біля ганку. — Глянь на свої ноги! Скільки разів тобі казати… А що це ти несеш?
— Кроля! — з викликом відповіла Люсі.
— Гасаєш по двору в самій нічній сорочці! Ще хвороби вхопиш! І що ж ти робитимеш із тим кролем?
— Він у нас житиме!
— Е, ні!
— Тату! Він хороший!
— Та не буде тобі радості від нього! Посадиш його в клітку, й він здохне! Ніхто не тримає вдома диких кролів. А вже як вибереться на волю, то нашкодить на городі!
— Він поранений, тату! Кішка його мучила!
— Кішка своє діло знає! Хай би його й з’їла!
— Я хочу показати його лікареві!
— Придумала! У лікаря є важливіші справи, ніж глядіти твого дикого кроля. Ану, давай його сюди!
Люсі заплакала. Проживши все своє коротеньке життя на фермі, вона чудово розуміла, що батько правильно міркує, і водночас їй страшно було подумати, що бідолашного кроля візьмуть і холоднокровно вб’ють. Вона й справді не знала, що їй з ним робити, але тим часом їй кортіло показати кроля лікареві. Лікар вважав її за розумну, хорошу дівчинку, що добре знає сільське життя. Вона щоразу показувала йому свої лісові знахідки: то щигликове яєчко, то метелика-кропив’янку, то жовтогарячого гриба, і лікар ставився до неї серйозно, розмовляв із нею як із дорослою. Спитати в нього поради про пораненого кроля — це буде так по-дорослому! Але ж тато…
— Я тільки покажу його лікареві, тату! Чесне слово, я не дам йому робити шкоду! А з лікарем так цікаво…
А батько дуже пишався своєю донькою, тільки не признавався їй. Адже вчителі хвалили її, казали, що здібна дівчинка й що вона піде, певне, в хорошу середню школу після початкової… І лікар не раз казав, що Люсі тямуща й недаремно приносить з лісу й показує йому всяку всячину. Але ж яка шкода від тих клятих кролів! Та дарма — Люсі ж не пустить його на город…
— Ти б не рюмсала та не галасала, як навіжена, а робила щось розумне! — сказав батько уголос. — Піди спершу вдягнися, а тоді посади його в клітку.
Враз переставши плакати, Люсі з кролем на руках піднялася до своєї кімнати. Зачинивши його в комоді, вона одяглась і пішла по клітку. Вертаючись назад, стала біля будки — взяти соломки на підстилку. Тут і тато надійшов від довгої комори.
— Чи ти не бачила Боба?
— Ні! — відказала Люсі. — Де ж він подівся?
— Обірвав мотузка й десь подався! Не думав я, що мотузок так швидко порветься. Та поїду зараз до Ньюбері, куплю там нового. Якщо він вернеться — прив’яжи!
— Добре,
— А понеси, от молодчина! Либонь, завтра вже вона і встане…
Лікар Адамс приїхав близько десятої ранку. Дівчинка вибігла йому назустріч. Лікар стояв біля машини, заклавши руки за спину, й дивився на доріжку. Але він помітив дівчинку й покликав до себе:
— Глянь, чи то не ваш собака вертається додому?
Доріжкою до них біг пес лабрадорської породи, стомлено хекаючи й волочачи за собою обірваного мотузка. Люсі зараз же того мотузка й схопила.
— Зірвався з прив’язку, лікарю! А ми потерпали!
Зацікавившись лікаревими черевиками, пес ретельно їх обнюхав.
— А ваш Боб із кимось бився! — зауважив лікар Адамс. — Хтось йому роздряпав носа і вкусив у лапу.
— Хто ж його міг покусати?
— Може, великий пацюк, а може, горностай… Десь напав на якогось звірка, що дав йому бій!
— Лікарю, а я сьогодні знайшла дикого кроля! Живого! Кицька його поранила! Може, ви глянете на нього?
— Гаразд, але спочатку я гляну на місіс Кейн. — Люсі завважила, що він не сказав «гляну на твою маму», — говорить із нею як із дорослою! — Потім, як матиму час, подивлюся твого дикунця.
Через двадцять хвилин лікар уже оглядав спійманого кроля, обережно двома пучками обмацуючи його тільце, а Люсі міцно тримала звірка, щоб він не пручався.
— Ну, я не знаходжу в нього якихось великих ушкоджень, — мовив нарешті лікар. — Усі кістки цілі. Тут у нього щось негаразд із задньою ногою, але це рана давня, і вона більш-менш зажила. Бачиш, ось тут кішка його подряпала, але це не страшно.
— А що, лікарю, його не можна тримати в клітці?
— Ні-ні, він не житиме взаперті! Якщо він не зуміє втекти, то скоро помре. На вашому місці я б випустив сердегу на волю — якщо ви не збираєтесь його з’їсти!
Люсі засміялась.
— Тато розсердиться, як я випущу його біля городу! Каже, що там, де один кріль, завтра їх буде сто один!
— Ну, от ось що… — мовив лікар Адамс, дістаючи з кишені годинничка й дивлячись на нього на відстані відставленої руки. — Зараз мені треба проїхати кілька миль дорогою — перевідати одну бабусю в Коул-Генлі. Їдьмо разом! Я покатаю тебе, а ти випустиш, вухатого на пагорбі. Привезу тебе додому якраз на обід.
Люсі аж підскочила на радощах.
— Я тільки спитаю дозволу в мами!
За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.
— Оце й підходяще місце! — сказав він. — Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.
Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.
— Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, — сказав лікар, задивившись услід кролеві. — Але з нею поскаче він ще не одне літо — братик-трусик, що виріс під кущем глоду!