Небезпечнi мандри
Шрифт:
49. ЛIЩИНА ЗНОВУ ДОМА
Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом
Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…
Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».
Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію. Троє чи четверо забігло так далеко, що їх годі було розшукати, і ніхто так ніколи й не довідався про їхню доленьку. Чотирнадцятеро чи п’ятнадцятеро кролів вирушило назад із Горицвітом десь перед ні-Фрітхом, але до ночі вони не спромоглися подолати всю відстань. До того ж їм довелося бороти не тільки власну втому та кепський настрій. У лихої вісті ноги сягнисті. До Цезаревого Пояса ще й далі полетіла чутка, що жахливого генерала Звіробоя з його Оуслою вщент розгромлено на Вотершипському пагорбі, а рештки його війська у вельми плачевному стані тягнуться на південь. Зла Тисяча негайно почала гуртуватись: зібралися горностаї, лисиці, вийшов навперейми котяра з якоїсь ферми. Після кожного передиху кролі недолічувались когось із товаришів, і ніхто не міг пригадати, що ж його спіткало. Спостигла біда й Вербену…
Але попри всі страхи й небезпеки Горицвіт не занепадав духом і ревно оберігав рештки свого загону. Надвечір наступного дня, коли «Мітка правої передньої» саме була на сильфлаї, він пройшов, накульгуючи, лінію вартових, а за ним тяглися семеро вцілілих бійців…
Тієї хвилини, коли налетів собака, тільки Жовтоцвітові, Будякові та ще трьом солдатам вистачило тями кинутись у відкопаний тунель. Опинившись знов у Сотах, Жовтоцвіт негайно з усією своєю командою здався П’ятому, який ще й не дуже розумів, що діється. Припавши до землі, переможець і переможені довго прислухалися до собачого шаління нагорі, аж поки П’ятий достатньо отямився і пробрався до отвору тієї нори, де лежав напівпритомний Кучма. Тут він якось розтлумачив Падубові й Срібному, що облогу знято.
З якою радістю всі кинулися розгрібати закидані проходи! Перший із спалень у Соти вискочив Дзвіночок. Згодом він не раз і все з новими дотепними подробицями зображав «капітана П’ятого» на чолі полонених ефрафанців: «наче синичка арештувала зграю галок, які полиняли й не встигли ще відростити нове пір’я!»
А втім, колоністи попервах не дуже звертали увагу на полонених, бо всі тільки й думали в ці хвилини, що про Ліщину та Кучму. Схоже було, що цього разу Кучмі
Тим часом Ожина й Кульбаба прогреблися крізь Кегаарів тунель, який був не дуже закиданий, і розповіли про свої пригоди. Кульбаба не міг придумати, що скоїлося з Ліщиною після того, як собака зірвався з прив’язку. Пополудні кролі вже стали побоюватись, чи не спіткала їхнього Головного біда. Нарешті стривожений та опечалений Чашечка почав наполягати на тому, щоб вирушити по Ліщину на ферму. Зразу ж піти з ним зголосився П’ятий, і вдвох вони вирушили до В’язового Гаю. Вони й небагато пройшли, коли П’ятий угледів кроля, що біг у їхньому напрямку по західному шпилю. Друзі помчали йому назустріч. То був Ліщина! П’ятий побіг далі назустріч Ліщині, а Глао поніс радісну вість до Сотів.
Вислухавши звіт про всі події (і Жовтоцвітову розповідь у тім числі), Ліщина попросив Падуба взяти двох-трьох кролів та оббігти весь пагорб, щоб переконатися, чи й справді ефрафанці пішли геть. Тоді він спустився в тунель, де лежав зранений Кучма. Хізентлай, що сиділа поруч, підняла на Ліщину очі.
— Тільки-но він прокидався, Ліщино-ра! — сказала вона. — Спитав, де ви, а ще сказав, що дуже болить вухо.
Ліщина потерся носом об ковтунувату шапку на Кучминій голові. Волосинки позлипалися від засохлої крові й кололись, мов колючки.
— Ти переміг, Кучмо! — сказав він. — Вороги втекли!
Якусь хвилину Кучма не ворушився, а тоді розплющив очі й підвів голову. Надувши щоки, він понюхав Ліщину і Хізентлай. Нарешті Кучма прошепотів, ще й передражнюючи Кегаара:
— То шо, кінесь панові Звіробою, так?
— Так, — підтвердив Ліщина. — Я хочу допомогти тобі вибратися на сильфлай. Надворі тобі зразу стане краще. Та й нам легше буде почистити тобі рани. Ходім!
Насилу підвівшись, Кучма захитався, але таки вийшов у зруйновані Соти. Там він упав на долівку, перепочив і за другою спробою дістався до Кегаарового тунелю.
— А я вже думав, що він доконав мене, — сказав Кучма. — Віднині я вже не боєць… А ти… твій план таки спрацював, Ліщино? Як ти вибрався з ферми?
— Мене привіз на грудуділі чоловік, — відповів Ліщина.
— А решту шляху ти, певне, летів у повітрі, попахкуючи білою паличкою? — не повірив Кучма.
— Ой! — тільки й мовила Хізентлай, широко розплющивши очі. — Він і справді приїхав додому в грудуділі! Саме таким він мені привидівся тоді — тієї ночі в Ефрафі, коли ти покликав мене до свого лігва! Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — відповів Кучма. — І ще пам’ятаю, що я тоді на те сказав. Я сказав, щоб ти розповіла про це П’ятому! Ходімо до П’ятого! Якщо він повірить тобі, Ліщино-ра, тоді й я повірю!
50. Епiлог
Збігло півтора місяця. Була середина жовтня. Стояв ясний, погідний вечір. Хоча листя ще не опало з буків і сонце пригрівало, видно було, що широкі простори пагорбів уже перетворюються на зимову пустку. Дедалі менше ставало квітів — більшість рослин уже відцвіла й принесла насіння. Рідко де-не-де задзижчить яка комашина. Стояла пора тихого вирію, коли в тепліші краї подавалося все, що не могло вистояти супроти зими.