Неділі в серпні
Шрифт:
– А ваші плани відкрити ресторан і басейн біля Шенв'єра, на острові?
– Я підвищив голос і нахилився до нього ближче.
Але моє запитання анітрохи його не спантеличило, він і далі тільки сумно всміхався.
– Не розумію, про що ви?.. Ви ж бо знаєте, я здебільшого клопотався материними стайнями. У неї було два рисаки, що брали участь у перегонах на іподромі, у Венсені...
Він говорив так щиро, що я не наважувався йому заперечити.
– Ви ж бачили отого типа, що вантажив до фургона пальта
Може, він глузує з мене? Навряд. У нього зроду не було почуття гумору. А неонове світло ще дужче підкреслювало вираз утоми й суму на його обличчі.
– Кінь завжди лишатиметься для людини загадкою... Скільки я його не відраджую, а він однаково грає, хоч ніколи й не виграє... А ви? Ви фотограф, як і тоді?
– Коли він промовив останні слова, в його голосі почулися металеві нотки-як і тоді, сім років тому...-Я не дуже добре тоді зрозумів, що за фотоальбом ви хотіли видати.
– Я хотів сфотографувати всі відомі пляжі в околицях Парижа,- сказав я.
– Річкові пляжі? І саме для того й оселились у Варенні?
– Саме для того.
– Але ж там немає пляжу!
– Ви так гадаєте? Ба ні, там є пляж.
– Одначе у вас, здається, зовсім не було часу фотографувати?
– Був, був... Я навіть міг би показати вам кілька знімків, якби ви схотіли...
Наша розмова втрачала сенс. Дивно було, що ми висловлювалися саме так - не відверто, натяками.
– Так чи інак, а я, мушу сказати, довідався там багато повчального. Це був для мене добрий урок.
Моє зауваження не викликало в нього ніякої реакції. Хоч я висловив його досить агресивним тоном. Я правив своєї:
– У вас теж, здається, спогади про все це лишилися неприємні?
Але я враз і пошкодував за свою вихватку. Мої слова ніби відскочили від нього, й він і далі дивився на мене з сумною усмішкою.
– У мене не лишилося жодних спогадів,- відповів нарешті він. І подивився на годинник.
– За мною скоро заїдуть. Шкода. Я хотів посидіти з вами ще... Але, сподіваюся, ми ще зустрінемось...
– Ви справді хочете мене бачити?
Мені стало моторошно. Я б не так розгубився, коли б він зостався таким, який був сім років тому.
– Так. Я хотів би час від часу з вами зустрічатись і згадувати про Сильвію...
– Гадаєте, це потрібно?
Як би ми розмовляли про Сильвію? Не знаю, чи тепер, через сім років, він не плутає її з котроюсь іншою... Звичайно, він, мабуть, дещо пригадує (скажімо, те, що я був фотограф), як ото декотрі старі люди, майже втративши пам'ять, пригадують окремі уривки з минулого: свій день народження й святковий стіл, слова колискової, яку їм співали в дитинстві.
– Ви не хочете розмовляти про Сильвію? Затямте собі, що...
Він гупнув кулаком по столу, і я вже приготувався до
– Затямте собі як слід: цього б не сталося, коли б ми одружились... Не сталося б ніколи. Вона кохала мене... І хотіла тільки, щоб я довів, що її кохаю. А я був на це нездатний...
Переді мною сидів покаянний грішник; я слухав його й думав про те, що був до нього несправедливий. Він говорив плутано, не завжди зрозуміло, але загалом змінився з часом на краще. Тоді, сім років тому, на такі слова він був нездатний.
– Мені здається, ви помиляєтесь,- озвався я.
– Але байдуже. У всякому разі, намір у вас був гарний.
– Я зовсім не помиляюсь!
І він знову гупав, мов п'яний, кулаком по столу. Я вже побоювався, що в ньому раптом прокинеться ота його брутальність і злість. На щастя, в цю хвилину до нас підійшов водій автофургона й поклав йому на плече руку. Він обернувсь і завмер, так наче не впізнав водія.
– А... Зараз... зараз поїдемо...
Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром «Форум». Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.
– Вибирайте.
Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із , плічок, оглядав, знову вішав на місце.
– Оце має вам підійти.
Він простяг мені пальто разом із плічками.
– Мені пальто не потрібне,-сказав я.
– Потрібне. Візьміть... Зробіть мені приємність.
Водій чекав, спершись на автофургон.
– Приміряйте.
Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.
– Не тисне в плечах?
– Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.
– Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас...
Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.
– Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів...
Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.
– Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду... А втім, я залишу вам свою адресу.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.
– Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...
Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:
– Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сильвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж?
– Він оглянув мене з голови до ніг.
– А пальто вам дуже личить.