Неділі в серпні
Шрифт:
Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.
До «Форуму» на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із
Може, вона була в занедбаному фасаді «Форуму»? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...
Я подивився на візитну картку:
Фредерік Вількур,
агент-посередник
Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: «Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83».
Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову...
Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М'яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе «Квіні». А він - там, на набережній - раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам'яті.
Він пішов далі в бік казино «Рюль» та парку Альберта І, з сумкою через плече. Навколо мене жінки й чоловіки пили чай - мовчазні, з поглядами, прикутими до набережної,- і їхні рухи здавалися механічними, мов у роботів. Може, й вони шукали в натовпі постаті зі свого минулого...
Я завжди проходив до своєї кімнати через залу, що була колись рестораном готелю «Мажестік». Це якраз на розі бульвару Сім'є, і тепер там часом влаштовують збори та виставки. У глибині зали, в напівтемряві, хор співав англійські релігійні гімни. На сходах оголошення: «Today: The Holy Nest» [«Сьогодні - Святе пристановище» (англ.)]. Високі голоси долинали й до третього поверху, і я чув їх навіть у себе в кімнаті. Той спів нагадував різдвяні пісні. А втім, Різдво тільки наближалося. В моїй кімнаті стояв холод. Це була звичайна готельна кімната з ванною, колись вона мала й номер, і він ще зберігся
Я ввімкнув невеликий електрокамін, але він грів так погано, що зрештою я його вимкнув і, не роздягаючись, ліг.
У цьому будинку, де був готель «Мажестік», є три- й чотирикімнатні квартири - колишні номери «люкс» чи просто сполучені між собою під час ремонту кімнати. Але я віддаю перевагу однокімнатним квартирам. У них не так сумно. Вони створюють ілюзію, ніби живеш у готелі. Ліжко тут те саме, що було в номері 252. І нічний столик той самий. Не знаю, чи письмовий стіл із чорного дерева у псевдостилі Людовіка XVI також належав до готельних меблів, а от килима, сіро-брунатного й місцями потертого, у номері 252 не було. Ванна та умивальник тепер теж інші.
Вечеряти мені не хотілося. Я вимкнув лампу, заплющив очі, й мене почали заколисувати далекі голоси, що співали хорал. Я лежав у темряві, коли раптом : задзвонив телефон.
– Алло!.. Це Вількур.
Він говорив тихо, майже пошепки.
– Я вас потурбував? Ваш телефон я знайшов у довіднику.
Я мовчав. Тоді він запитав знов:
– Я вас потурбував?
– Ні.
– Я тільки хотів, щоб між нами все було ясно. Коли ми прощалися, мені здалось, що ви гніваєтесь на мене...
– Я не гніваюсь.
– Однак той ваш жест...
– То був жарт.
– Жарт? У вас дуже своєрідний гумор.
– Нічого не вдієш,- відказав я.
– Мене слід приймати таким, який я є.
– Ваш жест здався мені недружнім... Ви мене в чомусь звинувачуєте?
– Ні.
– Я вас ніколи ні про що не просив... Ви, Анрі, прийшли до мене самі. Самі І знайшли мене - там, на бульварі Гамбетта.
– Мене звуть не Анрі.
– Вибачте... Я вас із кимось переплутав... Із брюнетом... тим, який давав і поради щодо ставок на іподромі... Не знаю, що Сильвія в ньому знайшла...
– Я не хочу говорити з вами про Сильвію.
Розмовляти в темряві було нелегко. З першого поверху долинали звуки англійських хоралів, заспокоюючи мене: я відчував себе того вечора не зовсім самотнім.
– Чому ви не хочете говорити зі мною про Сильвію?
– Бо ми з вами говоримо не про ту саму Сильвію.
Я поклав трубку. А через кілька секунд телефон задзвонив знову.
– Нелюб'язно так кидати трубку... Але я вас не облишу.
Він намагався надати голосу іронічного відтінку.
– Я стомився,- сказав я. :
– Я теж. Але це не причина, щоб не розмовляти. Тепер ми з вами лишилися єдині, хто дещо знає...
– Мені здається, ви все забули...
Запала мовчанка.
– Не зовсім... Це вас непокоїть, так?
– Ні.
– Зрозумійте ж, затямте собі: найкраще Сильвію знав я... Тільки мене вона кохала... Бачите, я не уникаю відповідальності.
Я поклав трубку вдруге. Збігло кілька хвилин, і телефон задзвонив знову.
– Ми з Сильвією були дуже прив'язані одне до одного. Все інше для неї не мало ніякого значення...
– Він говорив далі, так ніби я й не клав трубку вдруге.
– Отож я хотів побалакати з вами про все це - бажаєте ви цього чи ні. Я дзвонитиму, доки ви не погодитесь...