Неділі в серпні
Шрифт:
– Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...
І він пильно подивився на Сильвію. Я добре це запам'ятав.
– Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,- запропонувала його дружина.
Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сильвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й
– А в якому районі ви живете?
– запитав Ніл.
– Неподалік від бульвару Гамбетта.
– Нам по дорозі,- мовила його дружина.
– Ми підвеземо вас, якщо хочете...
– Згода,- відповіла Сильвія.
Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.
– Веди ти,-сказав Ніл.
– Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.
Ми поминули «Квіні», де вже вимкнули все світло, потім «Середземноморський палац» - той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.
– У вас своя квартира?
– Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.
Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.
– Ми живемо на віллі,- сказав Ніл.
– Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.
Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.
– А ви надовго до Ніцци?
– запитала мадам Ніл.
– Так. Ми тут відпочиваємо,- відповів я.
– Парижани?
– поцікавився Ніл.
Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сильвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?
– Ми живемо недалеко від Парижа,- відповіла Сильвія.
Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.
– Часом не в районі Марн-ла-Кокет?
– знову запитав Ніл.
– Ми колись там жили.
– Та ні, зовсім не там,-відказала Сильвія.-На схід від Парижа. І Марні.
Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.
– Долину Марни я зовсім не знаю, - промовив Ніл.
– Це чарівна місцевість, - озвався я.
– Яка саме?
– перепитав Ніл.
– Ла-Варенна-Сент-Іллер, - чітко відповіла Сильвія.
А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?
– Але ми й не думаємо повертатись туди,- додав я.
– Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.
– Правильне рішення,- схвально сказав Ніл.
Я відчув полегкість. Зрештою, ми
Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли «Свята Анна».
– Але ж це не готель,- зауважив Ніл.
– Ні. Мебльовані кімнати.
Я відразу пошкодував, що сказав це. «Мебльовані кімнати» могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.
– Але ж там досить зручно, так?
Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.
– Ми там зупинилися тимчасово,- сказала Сильвія.
– Потім знайдемо щось інше.
Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.
– Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,- непевно промовив Ніл.
– Правда ж, Барбаро?
– Звичайно,- відповіла йому дружина.
– Треба буде зустрітися.
– Я дам вам нашу адресу, - сказав Ніл.
– Дзвоніть коли завгодно.
– В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені.
– Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити...
Пані Ніл обернулася до нас:
– Було дуже приємно познайомитись.
Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?
Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.
Я не знав, що відповісти. Сильвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:
– До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.
Перед тим, як відчинити хвіртку, я обернувсь і подивився на номер машини. Коли я побачив літери СО, серце в мене завмерло. Літери СО означає «дипломатичний корпус», але в ту мить я переплутав їх із літерами, що були в номерах поліційних машин, і подумав, що ми з Сильвією потрапили в пастку.
– Цю машину нам позичили друзі, - весело пояснив Ніл.
Він опустив шибку, вистромив з машини голову й усміхнувся нам. Ніл, певне, помітив мій подив. Я тим часом штовхав хвіртку, вона не піддавалась, і я все натискав і натискав на ручку. Нарешті я ще раз штовхнув хвіртку плечем, і вона відчинилась.
Ми зачинили її за собою і мимоволі обоє знову обернулися. Ніли мовчки сиділи поруч у машині - нерухомо, мов заціпенілі.
У кімнаті, як завжди, стояв запах вогкості й цвілі. Часто ми, повернувшись сюди ввечері після довгого й марного дня, відчували самотність, і волога ніби заповзала нам під шкіру. Ми лежали в ліжку з рипучими пружинами, і нам починало здаватися, наче просякаємо тим запахом до самих кісток. Ми купили нову білизну й побризкали її лавандовою водою. Але запах цвілі й далі немовби переслідував нас.