Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

–  Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

–  Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся.
– Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

–  Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

–  Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші.

Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, - ска­зав Елпідифор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

–  А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку?
– ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

–  А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве?
– спи­та­ла Лю­ба.

–  Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

–  Хоч во­ни й ма­ють маєтність, але гро­шей в їх ли­бонь бігма, а довгів чи­ма­ло в бан­ку й по лю­дях. Це я доб­ре знаю, - обізвавсь Елпіди­фор Пет­ро­вич.

–  Є там в дов­гу в їх і моєї по­зич­ки на ти­ся­чок зо дві. Це ще дав­ня по­зич­ка. Але це дрібно­та. Не вар­то й зга­ду­вать, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

–  А справді оженім йо­го. До­ки він бу­де ти­ня­тись, ханьки м'ять та бай­ди­ки би­ти? Та й Ме­ласі час би вже дав­но вий­ти заміж. Чо­гось за­сиділась, - ска­за­ла Лю­ба.

–  Неначе хтось білим ко­нем об'їхав двір, як ка­жуть в нас на Во­лині, - ска­за­ла Таіса Андріївна.
– А мені ду­же б ба­жа­лось стать у при­годі Теклі, щоб во­на мерщій ви­да­ла доч­ку заміж. Ми ж вкупі з нею вчи­лись, вкупі роз­пус­ка­ли мо­лоді мрії, в один час і же­нихів собі прид­ба­ли й сли­ве ра­зом шлюб бра­ли. Тре­ба б за­хо­диться ко­ло цього во­ло­цю­ги, цього джиґуна й жев­жи­ка.

–  А за­ходімся ко­ло йо­го й справді та нап­ра­ви­мо йо­го на цю спа­сен­ну дум­ку, - до­да­ла Лю­ба.

–  Треба б йо­го по­ма­леньку на­мов­лять заз­да­легідь, а потім по­ве­зе­мо цього шту­ка­ря й бре­ху­на в Дер­качівку в гості до Гу­ко­вичів, - не­хай сам на свої очі ог­ля­не усе їх доб­ро й ха­зяй­ст­во, - обізвавсь і собі Елпіди­фор Пет­ро­вич, пах­ка­ючи й пус­ка­ючи ди­мок каб­луч­ка­ми вго­ру.

–  Якби то­го ста­ро­го Гу­ко­ви­ча доб­ре струс­нуть, то, пев­но, [з] йо­го мож­на б нат­ру­сить з мірку червінців. Він, ли­бонь, тільки удає з се­бе нег­ро­шо­ви­ту лю­ди­ну, - за­ки­ну­ла Таїса Андріївна.

–  Але ж, ма­мо, час би нам і одя­гаться, бо вже не ду­же ба­га­то ча­су зос­та­лось до спек­так­ля, - ска­за­ла Лю­ба.

І во­на пішла при­би­раться та че­пу­ри­тись в гар­де­роб­ну кімна­ту, а Елпіди­фор Пет­ро­вич пішов до сво­го кабіне­ту. Там по­чавсь справ­дешній об­ряд вми­ван­ня, уби­ран­ня та прик­ра­шу­ван­ня. Дов­го Лю­ба при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми; так са­мо дов­го вов­ту­зив­ся ко­ло своєї осо­би й Елпіди­фор Пет­ро­вич. При­че­пу­рив­шись, Лю­ба й Елпіди­фор ще по­сиділи який­сь час пе­ред дзер­ка­ла­ми, на­во­дя­чи бро­ви та підмальову­ючи й підво­дя­чи ус­та.

Аж че­рез дві го­ди­ни, вже при світлі, Лю­ба вий­шла в світли­цю, мов ран­ня зо­ря зійшла. Елпіди­фор вий­шов, не­на­че пов­ний місяць зійшов. На Любі жов­та шов­ко­ва сук­ня в кру­же­вах аж шипіла, аж свистіла по пар­кеті. Пун­сові ви­зубні кру­гом манішки на вип­ну­тих пер­сах надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до чор­них брів та до ка­рих блис­ку­чих очей. В ву­хах блис­ком та іскра­ми

си­па­ли діаман­ти на зо­ло­тих се­реж­ках.

Незабаром влетів і Ула­се­вич, приб­ра­ний в фрак, з пенс­не на носі. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не теліпав­ся, звісив­шись че­рез увесь вид і якось тро­хи змен­шу­вав ви­лиці, що ніби дві пе­че­риці ви­пи­на­лись плис­ко­ва­ти­ми вер­шеч­ка­ми на лиці. Він був ніби ввесь вип­ра­ний, нак­рох­ма­ле­ний і блис­ку­чо виг­лад­же­ний. Зго­дом увійшла в світли­цю й Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею. І Ме­ла­ся та­ки ба­га­то пок­ра­ща­ла, уб­рав­шись в яс­ну, буз­ко­во­го кольору сук­ню та за­вив­ши свою го­ло­ву в пер­шо­го па­рик­ма­хе­ра. Буз­ко­вий колір прис­та­вав їй до ли­ця. Пре­гар­на тро­ян­да, приш­пи­ле­на на білій маніжці в зе­ле­но­му листі, до­да­ва­ла їй мо­ло­дості й свіжості. Во­на дер­жа­ла в ру­ках новісіньке віяльце з жас­минів, та­ке са­ме, яке не­дав­но по­ка­зу­ва­ла їй Лю­ба, бо тільки що ку­пи­ла йо­го в крам­ниці по до­розі. І тро­ян­да, і жас­ми­ни, і буз­ко­ва сук­ня, і русі товсті ко­си над­да­ва­ли її пос­таті й справді щось вес­ня­не, ве­се­ле, лег­ке й навіть за­паш­не. На­па­хав­шись пар­фю­ма­ми, во­на ніби са­ма про­па­ха­лась па­хо­ща­ми жас­ми­ну, буз­ку та тро­янд, ніби пах­ла са­ма, мов крас­на вес­на.

Уласевич зир­нув на Ме­ла­сю зда­ле­ки, і во­на в той час зда­лась йо­му ба­га­то кра­щою, ніж пе­редніше, навіть якось по-своєму гар­ною. Її пов­ненька, в'юнка, жва­ва пос­тать, Її верткі ру­шен­ня та гуч­на дрібна роз­мо­ва бу­ли якось ущип­ливі, зачіпа­ли нер­ви в мо­ло­до­го хлоп­ця.

–  А прав­да, Ме­ланія Андріянівна має ду­же по­каз­ний виг­ляд в цім уб­ранні?
– ти­хенько, сли­ве по­шеп­ки про­мо­ви­ла до Ула­се­ви­ча Таїса Андріївна.

–  Що має, то має. І справді якась по­каз­на й навіть пікант­на. Ве­се­лої ма­тері ве­се­ла доч­ка, - по­шеп­ки од­повів він Таїсі Андріївні.

–  І не без за­собів. Маєтність в їх ду­же доб­ра. В їх в Дер­качівці зем­ля ро­дю­ча. Там та­ка зем­ля, що, як ка­жуть на селі, і ди­ти­ну по­са­ди, то й та ви­рос­те, не тільки пше­ни­ця або тю­тюн. Во­ни сіють тю­тюн. Ой який там тю­тюн ро­де, ой який тю­тюн! А гар­бу­зи на баш­тані на ар­шин зав­довж­ки! Не­на­че льохи го­до­вані по­ви­вер­та­лись на баш­тані! Са­ма ба­чи­ла на баш­тані, на свої очі ба­чи­ла, - ше­потіла ниш­ком Таїса Андріївна.

–  От гар­бузів мені не ба­жа­лось би ба­чить у тій Дер­качівці, - ти­хо обізвавсь Ула­се­вич.

Покинули во­ни Таїсу Андріївну вдо­ма сте­рег­ти по­кої, а самі хутчій пішли до те­ат­ру.

Таїса Андріївна пок­ли­ка­ла гор­нич­ну, пішла в гар­де­роб­ну й звеліла дівчині поп­ри­би­рать та повіша­ти в Лю­биній шафі жуж­мом по­ки­дані по стільцях усякі уб­ран­ня та удя­ган­ки. Гор­нич­на по­ра­лась, од­чи­нив­ши ша­фу, де ніби висіло на кілоч­ках п'ять Люб, і білих, і ро­же­вих, і буз­ко­вих, і чор­них. Ха­зяй­ка ні до чо­го не до­тор­ку­ва­лась, бо… бу­ла ліни­ва.

Вона сиділа й тільки ди­ви­лась. Не­на­ро­ком її пог­ляд впав на Люб­чи­ну ди­тя­чу заск­ле­ну шаф­ку. В шафці з скля­ни­ми две­ри­ма бу­ли схо­вані усі Люб­чині ди­тячі цяцьки. Усі здо­рові, до­рогі ляльки в ок­са­ми­то­вих та шов­ко­вих убо­рах сиділи й сто­яли дов­гим ря­доч­ком, дос­то­ту з та­ким вра­жен­ням здо­ро­вих ка­рих очей, як і в Лю­би. Ці ляльки во­на ко­лись ку­пу­ва­ла для ма­лої Лю­би по де­сять і двад­цять кар­бо­ванців. І її дум­ки не­са­мохіть пе­ре­ли­ну­ли в пе­редніші ча­си, ко­ли Лю­ба бу­ла ще ма­лою й ба­ви­лась ти­ми лялька­ми, і во­на са­ма бу­ла за­мож­на, мо­ло­да й щас­ли­ва, ко­ли чо­ловік ще лю­бив її. Во­на важ­ко зітхну­ла й дов­го сиділа, по­то­нув­ши в згад­ках про щас­ли­ве й гой­не жит­тя в давніші ча­си в своєму домі.