Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

І Гу­ко­вич важ­ко зітхнув і за­ду­мавсь. Пішов він до мо­лот­ників та но­сильників, що од­тя­га­ли та но­си­ли со­ло­му, і ви­ла­яв їх з доб­ро­го ди­ва. Обер­нувсь ко­ло оже­ре­да до по­да­вальників - і на тих по­чав гри­мать.

–  Пан чо­гось сьогодні ли­хий: пев­но, не на ту но­гу сту­пив, як ус­та­вав вранці з ліжка. Ма­буть, всу­нув ліву но­гу в па­ти­нок передніше, ніж пра­ву, - го­моніли ниш­ком та тиш­ком проміж се­бе по­да­вальни­ки та кладії, що скла­да­ли со­ло­му в оже­ред.

Аж че­рез два дні са­ме опівдні вер­ну­лась до­до­му Тек­ля Опа­насівна

та Ме­ла­ся, взяв­ши пош­то­во­го дра­бин­ча­ка на вок­залі. Андріян Кирилович та Ліда вий­шли до їх на­зустріч на ґанок. Тек­ля Опа­насівна гук­ну­ла на най­ми­чок, щоб по­за­би­ра­ли та поз­но­си­ли з во­за за­куп­ки. За­ку­пок та па­кунків бу­ло та­ко­го ба­га­то, що по­воз­ка бу­ла на­ван­та­же­на ни­ми вщерть, ще й під но­га­ми в по­го­ни­ча був прив'яза­ний на­ли­га­чем доб­рий лан­тух з уся­ким доб­ром.

Поштар розш­мор­гу­вав вірьовки та по­да­вав дівча­там на ру­ки усякі па­кун­ки та за­виніння й на­ки­дав їх на двох дівчат стільки, що во­ни пішли в по­кої з тією ван­та­гою, не­на­че вер­та­лись з річки з ку­па­ми плат­тя в ру­ках і на ко­ро­мислі, ще й на пле­чах.

–  Добрі ку­чу­гу­ри! гарні ку­чу­гу­ри!
– мим­рив сти­ха пан, див­ля­чись, як дві най­мич­ки на­си­лу-си­лу ви­хо­ди­ли по східцях на ґанок.

–  Добрі ку­чу­гу­ри. Ще й на сміх піднімає! Тре­ба бу­ло, то й на­ку­пи­ли отих ку­чу­гур, - обізва­лась якось розд­ра­то­ва­но ста­ра Гу­ко­вич­ка.

–  А мебіль вже при­вез­ли?
– спи­та­ла Ме­ла­ся, не­на­че пис­ну­ла на все подвір'я.

–  Атож! Не де ж ділась: вов­ки не з'їли в лісі, - грим­нув Андріян Кирилович сер­ди­то.

–  Ти на нас не сердься, що ми на­ку­пи­ли но­вої мебілі. Дурнісінько сер­диш­ся! Ста­ра на­ша мебіль вже над­то ста­ро­дав­ня та не мод­на, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  Вже, ма­буть, вий­шла з мо­ди ще сто год на­зад, і бу­ла в моді за ос­таннього ук­раїнсько­го гетьма­на Ки­ри­ла Ра­зу­мовсько­го, - обізва­лась і собі Ме­ла­ся.

–  Та ви вже знай­де­те при­чи­ну. Ма­буть, на­ди­ви­лись там в Києві на мо­ди в Таїси та в Лю­би. Оці з та­ких, що вже над­то пад­ко­ви­те слідку­ють за уся­ки­ми мо­да­ми! В їх є чо­го нав­чи­тись, - бу­бонів Андріян Кирилович.

«Одже вже й по­ча­ли зма­гаться ще ко­ло во­за, а як поч­нуть ко­ло во­за, то, пев­но, скінчать в по­ко­ях і то аж по обіді або до­тяг­нуть і до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ліда, - це дійсно «од Києва до Лу­бен насіяла ко­но­пель», як співа­ють на селі».

Ліда бу­ла ти­ха на вда­чу й по­мир­ли­ва. Завсідні зма­ган­ня між ста­ри­ми та Ме­ла­сею так їй ос­то­гид­ли, що во­на тіка­ла од їх або в са­док, або до фліге­ля, вхо­пив­ши книж­ку в ру­ки.

Пакунки поз­но­си­ли й поск­ла­да­ли в при­хожій на ка­напці й долі.

–  Чого ж це ви по­на­ку­по­ву­ва­ли та­ку си­лу?
– спи­тав батько.

–  Понакуповували то­го, що тре­ба. По­на­би­ра­ли пун­со­во­го ок­са­ми­ту на об­бив­ку мебілі, по­на­би­ра­ли на завіси до вікон та чер­во­но­го пли­су на гар­ди­ни, на над­двер­ни­ки до две­рей, бо в нас двері голі, як ту­рецькі святі, а в Таїси над две­ри­ма ок­са­ми­тові завіси. Ми ж дідичі!
– обізва­лась Тек­ля

Опа­насівна.

–  Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи гра­фині, чи кня­гині, чи банкірші, чи що, щоб їх ку­тать в ок­са­ми­тові сукні та шлей­фи, як ку­тає їх ота навісна бур­жу­аз­на Таїса?!
– грим­нув ста­рий.

–  А ма­буть, ста­нуть кня­гині, як їх при­че­пу­ри­мо, і не бу­дуть вже такі ре­пані му­жич­ки ге­пи, як оце те­пе­реч­ки, - ска­за­ла ста­ра.

–  А те­пер то наші двері й справді не­че­пурні, ніби в бу­день наші най­мич­ки, - обізва­лась Ме­ла­ся в жар­ти.

–  Чепуріться, че­пуріться, та й міру знай­те!
– ска­зав сер­ди­то Гу­ковнч.

«Вже роз­го­рю­ються дро­ва. Од­же ж поч­нуть і справді сва­риться, а далі, мо­же, й ла­яться. В їх все свар­ка та зма­ган­ня», - по­ду­ма­ла Ліда, і в неї ясні карі очі од­ра­зу ста­ли смутні та жалібні, не­на­че во­на вгляділа якусь смут­ну кар­ти­ну або на­чи­та­ла в книжці смут­ну подію. Та сім'єва життєва тя­га­ни­на та ра­зу­разні зма­ган­ня на­га­ня­ли на неї нудьгу й сму­ток.

–  Та, приз­на­тись по правді, ми двічі обіда­ли в Таїси Андріївни в її но­во­му житлі, на­ди­ви­лись на її но­ву мод­ну обс­та­ву та й за­ду­ма­ли й собі посп­рав­лять усе но­ве, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  Як во­ни, та­ту. пре­хо­ро­ше обс­та­ви­ли свої гор­ниці! Ко­ли б ти, та­ту, по­ба­чив, то, пев­но б, і сам по­ви­ки­дав з на­ших по­коїв оту не­потріб, оту трух­ля­ти­ну, - ска­за­ла Ме­ла­ся.
– В ме­не аж світ за­макітрив­ся, як я увійшла й зир­ну­ла по їх по­ко­ях, по кріслах, по дзер­ка­лах. Модні лам­пи дер­жать на ру­ках чорні арап­ки, чорні, як смо­ла, і в білих за­во­ях та в зо­ло­то­му на­мисті; лам­пи ви­сокі, сто­ять долі й такі зав­виш­ки, як я. А в нас бли­ма­ють якісь ка­ганці… Аж пе­ред гістьми со­ром…

–  Певно, в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча ба­га­то гро­шей в ки­шені: по­на­би­рав гро­шей з ос­тачі за рік з кан­це­лярій, на­ха­пав ха­барів та по­нак­ра­дав з харчі для ареш­тантів, то й ви­га­дує усякі ви­гад­ки отой пе­тер­бурзький пе­ще­ний бю­рок­рат. А в нас не­ма ж ха­барів, не­ма ареш­тантів; в нас гро­шей об­маль, - сум­но обізвавсь батько.

–  Та ти завж­ди так ка­жеш: гро­шей об­маль, гро­шей не­ма. Як­би ми те­бе слу­ха­ли, то хо­ди­ли б босі. Он глянь, які дра­бин­ча­ки в світли­цях! Ми дідичі, дво­ря­ни. Та­ка обс­та­ва нам не ли­чить. Мені те­пер бу­де со­ром прий­ня­ти в гор­ни­цях Таїсу й Лю­бу, - ска­за­ла во­на вже сер­ди­то.

–  То не прий­май їх і не клич! Ку­ди ж пак, які ба­га­тир­ки оті го­ро­дян­ки бур­жу­аз­ки та отой на­ду­тий бю­рок­рат Елпіди­фор!
– вже крик­нув Андріян Кирилович спе­ре­сер­дя.

–  Як то так - не прий­май і не клич?
– за­го­моніла сер­ди­то Тек­ля Опа­насівна.

–  А так. Навіщо во­ни тобі зда­лись? Не нам, а їм неч­ля сидіти в нас хоч би й на цих ста­ро­мод­них дра­бин­ча­ках - ми дідичі, ми дво­ря­ни!
– обізвавсь сер­ди­то Гу­ко­вич.

–  А як во­ни зап­ро­шу­ють нас і з приємністю прий­ма­ють в се­бе? Нев­же нам тре­ба цу­раться їх?
– ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.