Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  То ти не їдь до їх і не за­ходь, як бу­ваєш в Києві.

–  Отуди! Як то не їдь і не за­ходь, ко­ли Таїса сли­ве змал­ку мені то­ва­риш­ка й при­ятелька? Ко­ли во­на про­се ж до се­бе, то й я по­вин­на зап­ро­сю­ва­ти до се­бе й її, і Лю­бу, хоч во­ни обидві бур­жу­аз­ки.

–  На дідька во­ни тобі зда­лись? Наїдуть сю­ди та й панькай­ся з ни­ми тиж­день, хоч ки­дай уся­ку ро­бо­ту, - бу­бонів ста­рий.

–  Та ти й так нічо­го не ро­биш, тільки бай­ди­ки б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сли­ве що­тиж­ня в кар­ти з сусіда­ми або хо­диш на вло­ви та блу­каєш по пу­щах та нет­рях поспіли три дні або й дов­ше, - го­моніла далі Тек­ля Опа­насівна.

–  Мабуть, ти, та­ту, ба­жаєш,

щоб ми здичіли оту­теч­ки в цій дурній глу­шині? Ми тільки в Києві в знай­омих і по­ба­чи­ли світу, по­ба­чи­ли, які в лю­дей мо­ди і на уб­ран­ня, й на мебіль, і на все, - при­ки­ну­ла слівце й Ме­ла­ся.

–  То, про ме­не, й дичійте! Ко­ли не­ма за що бун­дю­читься та пха­тись в арис­ток­ратію, то й спро­щуй­тесь і про ме­не, й об­му­жи­чуй­тесь! Розт­ринька­ли ви вже ба­га­то гро­шей. На вас двох ніяк не нас­та­чиш гро­шей. Я ко­ло ха­зяй­ст­ва пад­кую, аж чуб в ме­не стає мок­рий. На моє лінивст­во та нед­бай­ливість ви не мо­же­те нарікать: я пад­кую й ко­ло хліба, і ко­ло ху­до­би, і ко­ло пасіки, а ви тільки дур­но мар­нуєте гроші.

«Вже роз­го­рюється в печі, от-от за­па­лає… Ой яка ну­до­та з ни­ми! Ко­ли б ку­ди втек­ти од їх, або­що», - ду­ма­ла Ліда і все ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву, аж очі зап­лю­щу­ва­ла, ма­буть, щоб не так му­ля­ло та дош­ку­ля­ло в ву­ха.

–  Як не розс­та­раєшся швид­ко гро­шей, то мож­на будлі-де й по­зи­чить або де­ся­тин зо три по­ля про­дать, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

–  Може б, нам по­зи­чи­ла з ти­ся­чу Таїса Андріївна. Во­на ж ка­за­ла, що про­да­ла свою ха­лу­пу, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.
– Це та­ка доб­ра ду­рин­да, що, мо­же, й по­зи­че.

Ліді ста­ло со­ром за Ме­ла­сю. Во­на лип­ну­ла на неї очи­ма й од со­ро­му опус­ти­ла довгі вії на очі.

«І при­яте­лює з Таїсою та Лю­бою, і має на думці підду­рить їх обох, ще й зве їх ду­ре­па­ми, нев­ва­жа­ючи на їх добрість», - ду­ма­ла Ліда, і їй ста­ло шко­да доб­рих ду­реп.

–  З те­бе, як ба­чу, не­по­га­на по­рад­ни­ця. По­зи­чать це не муд­ра шту­ка й не ве­ли­ка труд­нація; але як то потім од­да­вать гроші?
– го­монів батько.
– Он ко­ли то ще ми по­зи­чи­ли в Таїси Андріївни дві ти­сячі, а й досі не вер­ну­ли. Ко­ли во­на зовсім безг­луз­да, то по­зи­че вам і те­пе­реч­ки. Про ме­не, по­зи­чай­те, але… ма­буть, на вічне од­дан­ня. І це пев­на річ, бо ми вже на­по­зи­ча­лись і зап­лу­та­лись в дов­гах в бан­ку, як у па­ву­тинні.

–  Біжи, сер­це Лідко, та ска­жи, щоб по­да­ва­ли обід, бо мені вже ду­же хо­четься їсти, - ска­за­ла ма­ти до Ліди.

Ліда побігла в пе­кар­ню й за­га­да­ла слу­гам зас­те­лять стіл. В од­ну мить жва­ва гор­нич­на зас­те­ли­ла ска­тер­кою стіл і по­да­ла обід. Усі пе­рей­шли в прос­тор­ну, але з низькою сте­лею сто­ло­ву кімна­ту й сіли за обід. І за обідом не вга­ва­ло зма­ган­ня, а ча­сом і лай­ка, не­на­че за сто­лом сидів ор­кестр та все наг­ра­вав до танців. Ліда мов­ча­ла й слу­ха­ла. Її вже бра­ла не­терп­ляч­ка; вже хотілось зня­тись з місця, вхо­пить книж­ку і втек­ти з по­коїв в са­док. Батько бу­бонів ни­зо­вим ба­сом. Ма­ти пи­ща­ла ви­со­ким те­нор­цем, а Ме­ла­ся різким альтом і тріща­ла, і ля­ща­ла дрібно та різко, як со­ро­ка на ти­ну. Та­то ніби лу­пив на цим­ба­лах, ма­ма не­на­че доб­ре нап­ра­ви­ла скрип­ку й ци­ги­ка­ла смич­ком по стру­нах з усієї си­ли. А Ме­ла­ся ніби лу­пи­ла в бу­бон з бряз­котьола­ми й бряз­ка­ла дрібно, так дрібно та го­лос­но, як зав­зя­тий му­зи­ка на буч­но­му весіллі. За сто­лом не­на­че виг­ра­ва­ли троїсті му­зи­ки, а бідна Ліда бу­ла од­ним і єди­ним слу­ха­чем тих нев­том­них, сли­ве що­ден­них троїстих му­зик.

Батько й ма­ти Теклі Опа­насівни дов­го не згод­жу­ва­лись ви­да­вать її

заміж за Андріяна Гу­ко­ви­ча. Старі доб­ре зна­ли, що во­ни обоє од­на­кові на вда­чу: обоє оп­риш­ку­ваті, нер­вові, лай­ливі й не­по­мир­ливі. Але Тек­ля на­мог­лась і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. Во­на за­ко­ха­лась в Андріяна навіже­но, без тя­ми й ска­за­ла батькові, що як він не зго­диться ви­дать її заміж за Андріяна, то во­на са­ма собі смерть за­подіє або вте­че з ним і піде світ за очі. Батько й ма­ти му­си­ли зго­диться. І до­ки між Тек­лею та Андріяном Гу­ко­ви­чем бу­ла лю­бов, до­ти во­ни жи­ли в згоді й по­мир­ли­во. Але як лю­бов по­ча­ла з літа­ми хо­ло­нуть, во­ни по­ча­ли сли­ве щод­ня заг­ри­заться та зма­гаться з якої-не­будь пус­тої при­чи­ни. І од то­го ча­су во­ни зма­га­лись та гриз­лись, як два люті за­ка­то­вані во­ро­ги, спа­ро­вані навіщось до­ку­пи. Во­ни не­на­че сил­ку­ва­лись зу­мис­не до­пек­ти й на­до­ку­чить од­но од­но­му, ніко­ли ні в чо­му не ви­ба­ча­ли од­но од­но­му.

–  Якби зза­мо­ло­ду не розт­ринька­ли си­лу гро­шей за гра­ни­цею, отам по Па­ри­жах та Лон­до­нах, за­раз після то­го, як ми поб­ра­лись, то й бу­ло б чим пла­тить за оці вит­ре­беньки. І в бан­ку не ма­ли б дов­гу, - обізвавсь Андріян Кирилович з до­са­дою після дру­гої пот­ра­ви.

–  А хіба ж я са­ма їзди­ла по Па­ри­жах та Лон­до­нах! Ад­же ж і ти ти­няв­ся зо мною і мар­ну­вав гроші незгірше ме­не, - про­мо­ви­ла жінка з злістю.

–  Якби не ти, я сидів би вдо­ма та й не ри­павсь. Я те­бе слу­хав, то й швен­дяв вкупі з то­бою по всіх-усю­дах, ку­ди тобі тільки бу­ло за­ман­дю­риться: чи в Рим, чи в Мад­рид, чи в якесь дур­не То­ле­до та дур­ну Гре­на­ду. Ад­же я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

–  А пев­но, не на свої гроші, бо в те­бе бу­ло завсіди по­рожньо в ки­ше­нях: не­ба­га­то над­бав гро­шей на своїй службі, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

–  Нехай я нед­бай­ли­вий! Але я ніко­ли не гай­ну­вав над­бан­ня так безг­луз­до, як ти з Ме­ла­сею, от хоч би й те­пе­реч­ки на оті п'ять хур яко­гось не­потрібу. Я орю, мо­ло­чу, зби­раю паш­ню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безг­луз­до спо­жи­ваєте моє над­бан­ня, - ска­зав батько.

–  Коли ж, та­ту, так прий­шлось, що са­ме оце до­кон­че тре­ба бу­ло віять та й сіять, - обізва­лась Ме­ла­ся й ско­са зир­ну­ла на матір.
– Та­кий ви­па­док тра­пивсь, бач­те…

–  Який же там ви­па­док? Пев­но, той ви­па­док, що отій добрій ду­ринді Таїсі Андріївні за­ма­ну­лось од­да­ти свою доч­ку кра­су­неві, та ще й обс­та­вить то­го пе­тер­бурзько­го прой­дисвіта по-арис­ток­ра­тич­но­му, по-сто­лич­но­му?
– ска­зав з кри­ком Андріян Кирилович, і йо­го чи­малі по­дов­жасті очі аж за­лисніли од гніву й ви­ря­чи­лись на жінку, не­на­че він хотів заст­ре­лить її очи­ма і вби­ти на смерть.

Ліда сиділа й тільки мовч­ки кміти­ла то за матір'ю, то за батько­ви­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

«Невже лю­де же­няться тільки зад­ля то­го, щоб гриз­тись та сва­риться що­бо­жо­го дня?
– ду­ма­ла Ліда.
– Ко­ли цьому прав­да, то я не піду заміж зро­ду-звіку!»

–  Та не про це річ! Не в цьому, та­ту, діло!
– крик­ну­ла Ме­ла­ся і, як опе­че­на, підве­лась на стільці.
– Не цей, та­ту, ви­па­док, на який ви на­тя­каєте, а який­сь зовсім інший!..

–  Та ко­ли до­ве­лось вже ска­за­ти прав­ду, то ми оце в Києві знай­шли Ме­ласі же­ни­ха. Же­них накльовується! от що! З цієї при­чи­ни ми й за­ду­ма­ли спра­ви­ти но­ву ши­кар­ну обс­та­ву, бо він, ма­буть, оце не­за­ба­ром і при­бу­де до нас. Я вже йо­го й зап­ро­си­ла до се­бе в гості. І він обіцяв приїха­ти з Таїсою та з Лю­бою або з Елпіди­фо­ром Ва­на­то­ви­чем.