Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  А я її зап­ро­шу і впу­щу! не вва­жа­ти­му на твій за­гад! Ти маєш своїх гос­тей, а я маю пра­во прий­мать своїх!
– гу­ка­ла Лю­ба.

В глу­пу ніч в домі всі троє за­ра­зом підня­ли та­кий га­лас та клекіт, зби­ли та­ку бу­чу, що по­бу­ди­ли своїх слуг, по­бу­ди­ли й сусідів по­жильців на другій по­ло­вині до­му. Лю­ба ле­пе­та­ла й справ­до­ву­ва­лась, по­ка­зав­ши в повнім блис­ку свою оп­риш­ку­ватість та нев­га­мо­ва­ну й ве­ред­ли­ву вда­чу. На­решті во­на по­ча­ла рум­са­ти й, пла­чу­чи, побігла в ма­ми­ну спо­чи­вальню, впа­ла на ліжко не роз­дяг­ну­та, при­па­ла ли­цем до по­душ­ки й не­на­че за­мер­ла. Ма­ти тор­ка­ла її, сми­ка­ла, тор­са­ла за плечі, про­ся­чи роз­дя­га­тись та ля­га­ти спать. Але Лю­ба на неї не вва­жа­ла: во­на

все ле­жа­ла ниць і не ру­ши­лась з місця. Ма­ти роз­ляг­лась і ляг­ла в постіль, не за­га­сив­ши світла на столі. Дов­го во­на не мог­ла зас­ну­ти од сум­них дум.

«Яка без­щас­на моя Лю­ба! Де сту­пить її но­га, там для неї й рай, а потім чо­гось той рай стає пек­лом. От і тут був рай, а те­пер ста­ло пек­ло, - ду­ма­ла ма­ти дріма­ючи.
– Та­ка вже, ма­буть, на­ша до­ля без­щас­на!»

Елпідпфор пішов до сво­го кабіне­ту й за­ку­тавсь в ук­ри­ва­ло, ще й ву­ха щільно за­ту­лив, щоб нічо­го не бу­ло чу­ти. Лю­ба так і ле­жа­ла в по­душ­ках і вже тільки пе­ред світом роз­дяг­ла­ся й спа­ла сли­ве до півдня.

Ще й на дру­гий день за чаєм був про­тяг нічної лай­ки та тро­хи не бійки, бу­ло ще й «оддан­ня» вчо­рашнього праз­ни­ка після гос­тей в Кан­ди­би­хи та в Ме­ласі, Лю­ба чеп­ля­лась і до­ко­ря­ла. Елпідифор швир­го­нув ста­ка­ном об пар­кет і вий­шов з по­коїв.

«Як я по­ми­лив­ся в Любі! Як я по­ми­лив­ся в цій при­ше­ле­пу­ватій кра­суні! Дур­на, з по­рожньою го­ло­вою, ще й оп­риш­ку­ва­та та ве­ред­ли­ва. Ще моє щас­тя, що я не сім'янис­тий чо­ловік. Зли­гав­ся з нею, то й роз­ли­га­юсь, ко­ли во­на мені ос­то­чортіє своїми ве­ре­да­ми, - ду­мав Елпіди­фор, ле­жа­чи в кабінеті.

XII

Мелася, на­ван­та­жив­ши се­бе но­вин­ка­ми, поїха­ла до­до­му, роз­ва­же­на та ве­се­ленька. Но­ви­нок во­на вез­ла цілу чу­мацьку па­ро­ви­цю. Ці но­вин­ки так об­важ­ню­ва­ли її своєю ва­гою, що в неї бу­ла дум­ка зас­ко­чить по до­розі до Ма­русі, або в Бур­ти до дядька, або деінде, щоб зро­бить собі по­легкість і поділиться цим доб­ром, бо во­на в цьому бу­ла ду­же поділшли­ва. Але як приїха­ла во­на на вок­зал, як по­ча­ла па­ку­вать на по­воз­ку усякі за­куп­ки та скриньки з уся­ким на­куп­ле­ним кра­мом, то ця дум­ка про діля­ни­цю но­вин­ка­ми якось не­са­мохіть вис­лиз­ну­ла в неї з го­ло­ви. Ко­роб­ки со­ва­лись в по­возці, підска­ку­ва­ли, лізли од­на на од­ну, не­на­че все хотіли по­вис­ка­ку­вать на шлях, ніби позв'язу­вані за ніжки ку­ри та кач­ки. Ме­ла­ся ло­ви­ла їх ру­ка­ми, знов вмо­щу­ва­ла й якось за­бу­лась за ту діля­ни­цю з сусіда­ми. На­томість в неї май­ну­ла дум­ка, чом це не виїхав на вок­зал їй на­зустріч Ми­шук, бо він пе­редніше час­тенько з нудьги виїжджав за нею на вок­зал і по­ма­гав їй вклас­ти усякі ко­роб­ки та за­куп­ки, їду­чи по гла­денько­му степ­ку, во­на при­га­ду­ва­ла усі свої одвіди­ни та роз­мо­ви в Києві і аж те­пер на са­моті се­ред ти­хо­го сте­пу при­га­да­ла, як Лю­ба ба­чи­ла Ми­шу­ка на гу­лянці в Ша­то на ве­ранді за ве­че­рею з знай­оми­ми па­на­ми та з дво­ма співач­ка­ми з ка­фе-шан­та­на, Ми­шук не виїхав до неї на­зустріч… і че­рез це на­га­дав їй за се­бе. Во­на по­ча­ла сер­диться на сво­го чо­ловіка.

«Не виїхав ле­да­що! Не поміг мені вкла­даться та па­ку­ва­ти­ся на по­возці. А сам ти­няється в Києві та п'є чай з співач­ка­ми. І Лю­ба жаліється на сво­го Елпіди­фо­ра, що він не­на­че здичів або ска­зив­ся і шпур­ляє на неї тарілка­ми, мов той ди­кун… Ма­буть, усі во­ни такі. А я ду­ма­ла, що Ми­шук ме­не брав че­рез те, що ме­не лю­бе».

Приїхала во­на до­до­му й пот­ра­пи­ла са­ме на чай. Най­мич­ки по­вибіга­ли з по­коїв і поз­но­си­ли ко­роб­ки й па­кун­ки. Ме­ла­ся увійшла в сто­ло­ву, поз­до­ров­ка­лась і пок­ла­ла на стіл тор­бин­ки з крен­де­ля­ми та су­ха­ри­ка­ми до чаю. Во­на, оче­ви­дяч­ки, бу­ла втом­ле­на й біга­ни­ною по Києві, і те­ат­ра­ми, і візи­та­ми; та й язи­ком во­на нап­ра­цю­ва­лась та­ки доб­ре, аж до вто­ми.

–

 Ну та й за­сиділась же ти в Києві!
– ска­зав батько.
– Ми те­бе жда­ли, жда­ли та й жда­ти пе­рес­та­ли.

–  Ой та­ту! там бу­ло так ба­гацько де­чо­го ціка­во­го, що я му­си­ла зос­таться в Києві сли­ве на тиж­день. Го­луб­ко­ва заст­ре­ли­ли… а потім хо­ва­ли йо­го. Лю­ба й Таїса Андріївна за­дер­жа­ли ме­не, щоб вкупі піти та по­ди­виться, як йо­го хо­ва­ти­муть. Ой який же то був по­хо­рон! Яка бу­ла про­цесія! Яка пиш­но­та! Скільки на­ки­да­ли в ка­та­фалк вінків!
– на віз не заб­рать. Та все в про­цесії сли­ве самісінькі да­ми ви­щої верст­ви. Усе бу­ли арис­ток­рат­ки. Був увесь бо­монд! Не мож­на ж бу­ло не зос­таться на та­кий по­хо­рон. Це ж за­ги­нув ве­ли­кий ар­тист, ве­ли­кий чо­ловік. Увесь бо­монд збігся для по­ша­ни ви­со­кої штуч­ності, бо ак­торське гран­ня це ж і ве­ли­ка, і най­цікавіша штучність. Хо­ва­ли йо­го, ніби яко­гось по­ета, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла оповідать і за по­хо­рон, і про усі обс­та­ви­ни убий­ницт­ва ве­ли­ко­го, незрівня­но­го Го­луб­ко­ва.

–  Але ж ось у га­зеті вже про­май­ну­ла звістка, що в небіжчи­ка навіть не бу­ло й справ­дешнього та­лан­ту, окрім гар­ної вро­ди та чу­до­вих очей, - обізвавсь Ми­шук.
– В цьому бу­ла йо­го й си­ла й ома­на.

–  Авжеж! Го­во­ри! Не бу­ло ніякісінько­го та­лан­ту… Тя­миш ти в тих та­лан­тах, як од­на жи­во­ти­на в апельси­нах, - ска­за­ла сер­ди­то Ме­ла­ся.
– Он і в те­бе гарні та­лан­ти: не виїхав про­ти ме­не на вок­зал. А я наб­ра­лась мо­ро­ки з ти­ми ко­роб­ка­ми за цілу до­ро­гу: все ска­чуть, як ска­жені со­ба­ки, та підска­ку­ють, не­на­че живі; тро­хи не по­вис­ка­ку­ва­ли з по­воз­ки. Си­диш вло­ма та нічо­го не ро­биш, б'єш бай­ди­ки, а не по­тур­бу­вав­ся прот­ряс­тись хоч до вок­за­лу мені на­зустріч.

–  Та не виїхав я так собі: якось не бу­ло охо­ти, - ска­зав Ми­шук.
– Я й не ду­мав і не га­дав, що ти на­ван­та­жиш на по­воз­ку та­ко­го ба­га­то уся­ких ко­ро­бок та па­кунків.

–  Навантажила ко­ро­бок, бо бу­ло тре­ба. Не по­рожні ж ко­роб­ки я вез­ла з Києва в Дер­качівку собі на втіху, - гри­ма­ла Ме­ла­ся.

–  Та вже ж! Яка ж «втіха з по­рожнього міха»?
– по­жар­ту­вав Ми­шук.

–  Добре, що ти вже пос­по­рож­няв ба­га­то міхів в Києві, а по­за­по­рож­ню­вать міхи ти не ду­же-то ква­пиш­ся, - на­тяк­ну­ла Ме­ла­ся.

«Це во­на на щось на­тя­кає, та не вга­даю на що. Але щось там та бу­ло в Києві. Чи не по­набріху­ва­ли ча­сом на ме­не Лю­ба або Кан­ди­би­ха?» - по­ду­мав Ми­шук.

Мелася по­пе­ре­да­ва­ла пок­ло­ни од київських знай­омих, роз­ка­за­ла про жит­тя Лю­би, її нарікан­ня на ви­со­ко­дум­но­го й оп­риш­ку­ва­то­го Елпіди­фо­ра і все зир­ка­ла зли­ми очи­ма на сво­го Ми­шу­ка. Ми­шук за­мовк, бо по­чу­вав якусь не­лас­кавість до се­бе в Ме­ласі сли­ве в кож­но­му слові й у зло­му зир­канні ско­са на йо­го.

Мелася по­вий­ма­ла з па­пе­ро­вих тор­би­нок та ко­ро­бок і по­нак­ла­да­ла в ко­ши­ки уся­ких кон­ди­терських буб­личків та крен­делів. Во­на пи­ла чай і з сма­ком їх тро­щи­ла, аж її міцні зу­би скре­го­та­ли.

–  А при­сунь ли­шень, Ме­ла­сю, отой ко­шик, не­хай і я по­ла­су­юсь тро­хи, - про­сив Ми­шук.

Але Ме­ла­ся ніби й не чу­ла, що він ка­зав, і все тро­щи­ла сухі буб­лич­ки, навіть не гля­ну­ла на йо­го.

–  Меласю ко­ха­на! по­сунь-бо до ме­не ко­шик з ти­ми ла­со­ща­ми, - вже го­лосніше ска­зав Ми­шук.

Мелася зир­ну­ла на йо­го й не по­су­ну­ла, а ніби пхну­ла ко­шик так зав­зя­то, що аж буб­ли­ки по­вис­ка­ку­ва­ли й по­си­па­лись на стіл.

«Що це з нею? Ні сіло ні впа­ло, як приїха­ла з Києва, а вже чо­гось прин­диться. Ба­чу, що зла на ме­не. Щось там та тра­пи­лось в Києві. І з якої це при­чи­ни во­на при­вез­ла з Києва свою лютість ніби в цих па­пе­ро­вих тор­бин­ках з буб­лич­ка­ми та крен­де­ли­ка­ми?» - ду­мав Ми­шук, ско­са зир­ка­ючи на Ме­ла­сю, але Ме­ла­ся в роз­мові навіть не обер­та­лась до йо­го й, оче­ви­дяч­ки, од­ми­ку­ва­ла од роз­мо­ви з ним.