Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  А мені ж звідтіль ніхто не пе­ре­дав пок­ло­ну?
– спи­тав Ми­шук в Ме­ласі, зачіпа­ючи її зу­мис­не.

–  Елпідифор Ва­на­то­вич і не ду­мав пе­ре­да­вать, бо Лю­ба ка­за­ла, що він те­пер так бун­дю­читься че­рез ту звізду на гру­дях, що не хо­че й ди­виться на тих, хто ниж­чий за йо­го в чи­нах. Він ду­має, що не­за­ба­ром бу­де десь гу­бер­на­то­ром, бо має лас­ку в міністра. А Лю­ба та­ка стур­бо­ва­на пов­сяк­час­ною свар­кою з ним, що, ма­буть, за те­бе й за­бу­ла, - зне­хо­тя ска­за­ла Ме­ла­ся.

–  Ну, ска­за­ти по правді, гар­на й Лю­ба, не тільки Елпіди­фор!
– про­мо­вив Ми­шук, оче­ви­дяч­ки, тро­хи скривд­же­ний нех­ту­ван­ням давньої знай­омої.
– Во­на на­чеб­то

й доб­ра сер­цем, але… але… їй не кла­ди пальця в рот, бо вку­се. Та­ки доб­ре на­ту­рис­та. Мо­же, й во­на в де­чо­му вин­на.

–  А ма­буть, так, - ска­зав Андріян Кирилович.
– Їй при­па­да­ють до впо­до­би тільки комплімен­ти й підлес­ливість. Во­на лю­бить, щоб пе­ред нею все ка­ди­ли. Хто ка­дить цим ка­ди­лом, до то­го во­на бу­де й доб­ра. Це та­ка, про яку співа­ють в пісні: «Ко­ли б мені бог поміг, щоб я оже­нив­ся,- у скло в рям­ця її б впра­вив, сів би та й ди­вив­ся». Її вправ у рам­ця, засвіти пе­ред нею свічку, як пе­ред об­ра­зом, ка­ди пе­ред нею лес­то­ща­ми та прав ака­фис­ти з хва­ла­ми, - тоді во­на бу­де й доб­ра, і лас­ка­ва, й при­хильна до своїх хва­ле­ників. А тільки трош­ки пог­ладь її про­ти шерсті, то во­на од­ра­зу так і прис­не, як кішка, бо над­то вже оп­риш­ку­ва­та та й са­мо­люб­на на вда­чу.

–  Ну, та­ту! ви вже над­то гу­ди­те її. Це ви глу­зуєте з моєї при­ятельки, побільшуєте хи­би її вдачі, - ска­за­ла Ме­ла­ся, обо­ро­ня­ючи Лю­бу.

–  Це прав­да. Що во­на ска­же, те по­вин­но буть і гар­не й не­хиб­не, навіть свя­те. Ніякої су­пе­реч­ки во­на не стер­пить і за­раз рум­сає або й пла­че. Я її знаю доб­ре!
– обізвавсь Ми­шук.

–  О, бач! В те­бе все винні жінки, а не чо­ловіки, а чо­ловіки, бач, усі святі та божі. Ти ще ска­жеш, що й я та­ка дос­то­ту, як Лю­ба?
– од­повіла Ме­ла­ся.

«Щось та є! Пев­но, й за ме­не бу­ла в неї роз­мо­ва з Лю­бою, ко­ли Лю­ба жалілась на сво­го Ва­на­то­ви­ча, - ду­мав Ми­шук, гри­зу­чи сухі буб­лич­ки.
– Пев­но, су­ди­ли й йо­го й ме­не обидві в щирій роз­мові між со­бою. Знать, роз­мо­ва бу­ла й за ме­не».

–  Ну, я ж не ка­жу, що ти та­ка дос­то­ту, як Лю­ба. Бо­ро­ни бо­же, як­би й ти бу­ла та­ка на вда­чу! Лю­бою мож­на тіши­тись та ба­виться зда­ле­ки, як цяцькою або як гар­ною ар­тист­кою на сцені. Але зблизька, в що­ден­но­му житті во­на неп­риємна й навіть пре­по­га­на лю­ди­на. А не­хай Елпіди­фор тільки за­че­пить Лю­бу хоч сло­вом, то во­на од­ра­зу так і прис­не, на­че прис­ком, та й ста­не диб­ки. А ти доб­ра ха­зяй­ка: знаєш, де й яка кур­ка не­сеться, - го­во­рив Ми­шук.

–  Ну, спа­сибі за та­ку дум­ку про твою жінку. Як розк­ри­ти­ку­вавсь! Чи ви ба­чи­те? А по­ди­вись ли­шень на се­бе та обк­ри­ти­куй се­бе. Цього в чо­ловіків то й не­ма. Се­бе во­ни навіщось ми­на­ють, а своїх жінок то й кри­ти­ку­ють та й гу­дять. Знаємо ми вас га­разд!
– ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

Довго ще оповіда­ла Ме­ла­ся навіть за ве­че­рею про Київ, за усіх київських знай­омих, за Лю­бу й Ва­на­то­ви­ча, за опе­ру, а най­більше роз­ка­зу­ва­ла за ро­ман Го­луб­ко­ва та за йо­го пиш­ний по­хо­рон, на кот­ро­му де­які да­ми пла­ка­ли. Вже пізньої до­би во­на пішла до се­бе в надвірню ха­ту на од­по­чи­нок. Але й там нянька, ста­ра ба­бу­ся, ще роз­пи­ту­ва­ла в панії, що во­на ба­чи­ла ціка­во­го в Києві. А Ме­ла­ся, аби тільки хто торк­нув її язик, бу­ла лад­на то­рохтіть, на­че ка­те­рин­ка.

Другого дня Ме­ла­ся по­чу­ва­ла, що во­на все-та­ки ще не на­ба­ла­ка­лась дос­хо­чу, не ви­ки­да­ла з своєї душі усіх київських вра­женнів та но­ви­нок. Ті бра­ла не­терп­ляч­ка ви­ки­дать усе до реш­ти, як кра­тер Ве­зувія до­ти не вга­мується й не сти­шиться, до­ки не ви­ки­дає до ос­тан­ку усього по­пе­лу та роз­топ­ле­ної ла­ви з сво­го розд­ра­то­ва­но­го нут­ра. Ме­ласі ще й дру­го­го дня вранці за­ма­ну­лось

з кимсь поділиться дум­ка­ми та но­ви­на­ми. Нер­ви її ще не вга­му­ва­лись; ви­хор в душі ще не сти­шивсь. Во­на звеліла зап­ряг­ти коні й по­ка­та­ла до Ма­русі. І з Ма­ру­сею во­на ще ба­ла­ка­ла, а най­більше за кра­су­ня Го­луб­ко­ва та йо­го по­хо­рон, бо й во­на ко­лись бу­ла за­ко­ха­на в то­го ар­тис­та. Ста­ра Ма­ру­си­на ма­ти й собі ви­ди­ба­ла з по­коїка в світли­цю, сіла попліч з Ме­ла­сею, аж при­ту­ли­ла ста­ре ву­хо до Ме­ласі й слу­ха­ла цікаві Ме­ла­сині оповідан­ня. Ста­ра й са­ма ож­ва­ви­лась і по­ве­селіша­ла. Ме­ла­ся не­на­че чи­та­ла їм чу­до­во й жар­тов­ли­во скла­де­ний га­зет­ний фельетон. Аж після цих одвідин Ме­ла­ся по­чу­ти­ла, що її вже не кру­те й не тур­бує який­сь черв'як в се­ре­дині, що во­на вже зігна­ла ос­ко­му і в неї нер­ви зас­по­коїлись.

Цілі м'ясниці Ме­ла­ся пог­ля­да­ла не­лас­ка­ви­ми очи­ма на Ми­шу­ка, все чо­гось чеп­ля­лась до йо­го ча­сом без при­чи­ни, все ніби на­ла­зи­ла, на­ма­га­лась на свар­ку та зма­ган­ня, все до­ко­ря­ла, що він над­то вже час­то їзде до сусіда Нек­ра­ше­ви­ча, щоб ба­виться кіньми та грать у кар­ти, а на тік ніко­ли навіть не заг­ля­дає.

На мас­ниці Ми­шу­кові за­ма­ну­лось поїхать до Києва та роз­ва­жить се­бе тро­хи. Гро­шей в йо­го в ки­шені бу­ло об­маль.

–  Меласю! Я оце хо­чу побігти до Києва та посп­рав­лять собі уб­ран­ня або за­мо­вить в крав­ця де­що, бо я вже об­но­сив­ся. Поп­ро­си, будь лас­ка, в та­та тро­хи гро­шей, - ска­зав Ми­шук лас­ка­веньким го­ло­сом.

–  Яке уб­ран­ня? Ще що ви­га­дай! В те­бе до­волі уся­ко­го, сли­ве новісінько­го уб­ран­ня. Си­ди ли­шень вдо­ма та не ри­пай­ся, бо ви­хо­ло­диш ха­ту… Чкур­ну­ла б у Київ оце й я, та, бач, го­ренько, що в тат­ка по­рожньо в ки­ше­нях. Чом би пак не поїхать, не по­ба­виться і в опері, і в Ша­то в ка­фе­шан­тані… як­би бу­ло за що. Є що ку­пить у Києві, - та ку­пи­ла бігма, як ка­жуть в при­казці. Як розс­та­раємось гро­шей, то тоді й поїде­мо швен­дять у Києві, - бу­боніла Ме­ла­ся з лег­ким розд­ра­ту­ван­ням.

–  Та в ме­не то є гроші, але, бач, не вис­та­че на все, - обізвавсь Ми­шук, за­пи­ку­ючись.

–  А ко­ли не вис­та­че на все, то знай, що та­то не мо­же нас­та­чить до­волі гро­шей і на се­бе, і на нас, - ска­за­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла гри­мать на Ми­шу­ка та наріка­ти на ма­лий засіб в батька, чо­го пе­редніше Ми­шу­кові ніко­ли не до­во­ди­лось чу­ти од неї.

Мишук ле­генько зітхнув і з до­са­ди сів вер­хи на ко­ня та й по­ка­тав на кар­ти до Нек­ра­ше­ви­ча. На­лаз­ли­ва та нас­тир­ли­ва Ме­ла­ся вже зовсім об­рид­ла йо­му й на­до­ку­чи­ла своєю завсідньою при­чеп­ливістю та бур­чан­ням. Він по­чав пе­ресвідчу­ваться, що Ме­ла­ся не тільки не доб­ра, але й лай­ли­ва, нез­дат­ли­ва, упер­та й не­поділшли­ва; са­ма лад­на гу­ля­ти й мар­ну­вать гроші, а йо­му ве­лить сидіти вдо­ма та пісню­кать са­ме в ве­се­лий час мас­ниці, ко­ли ввесь мир хре­ще­ний п'є та гу­ляє.

Тільки аж вес­ною в маї Мишу­кові якось вда­лось ви­ка­ню­чить гро­шей в Ме­ласі. І він чкур­нув з Нек­ра­ше­ви­чем до Києва.

В Царсько­му сад­ку Ша­то в той час вже по­ча­лись гу­лян­ки; вже по­од­чи­ня­ли літні те­ат­ри та ка­фе-шан­та­ни. За­ну­див­шись на селі, Мишук з Нек­ра­ше­ви­чем ки­ну­лись з жа­до­бою на усякі за­бав­ки й що­ве­чо­ра гу­ля­ли в Ша­то тро­хи не до біло­го дня. Після спек­так­лю ця дав­ня гу­ля­ча ком­панія зви­чай­но пи­ла чай, а потім усі ве­че­ря­ли на ве­ранді кур­за­лу. Нек­ра­ше­вич та Ми­шук за­гу­ля­лись так, що їм і до­до­му не хотілось вер­таться. Вже ми­нув тиж­день, а во­ни все гу­ля­ли з своїми давніми при­яте­ля­ми цілим гур­том, в кот­ро­му ску­пи­лись відомі в Києві гультяї, тро­хи не ши­бе­ни­ки, що аж упа­да­ли ко­ло вся­ких співа­чок та ар­тис­ток.