Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Мелася, змор­до­ва­на біга­ни­ною та го­ло­дом, ще дов­го сто­яла на східцях, а далі побігла у двір, щоб та­ки промк­нуться в по­кої хоч че­рез чорні схо­ди. Але й тут двері в пе­кар­ню бу­ли замк­нуті, а че­рез щіли­ни про­ми­кав­ся чу­до­вий смач­ний дух пе­чені, ли­бонь ще й ку­ря­чої на свіжо­му за­паш­но­му маслі. Ме­ла­ся пос­то­яла, по­ню­ха­ла, заг­ля­ну­ла оч­ком в діроч­ку зам­ка, але нічо­го не по­ба­чи­ла. Во­на з злос­ту­ван­ням му­си­ла вер­нуться до Кан­ди­би. Але во­на зга­да­ла, що в Кан­ди­би, пев­но, вже по­обіда­ли і во­на зас­та­не на столі хіба тільки не­добірки та не­доїдки. Бідна Ме­ла­ся му­си­ла

бігти на обід в рес­то­ран, її бра­ла цікавість, му­чив здо­гад, де то подіва­лись Лю­ба й Таїса і навіть ку­хо­вар­ка й гор­нич­на в Ва­на­то­ви­ча. Не­на­че усі десь зслиз­ли без сліду, що й приз­на­ки не зос­та­лось од лю­дей в домі, і тільки чо­мусь ла­со пах­ло свіжою пе­че­нею з две­рей пе­карні по всіх присінеч­ках.

Люба, пе­ре­ле­жав­ши в по­душ­ках свої плак­сивці та ве­ре­ди, вста­ла, але не схотіла обіда­ти. В неї й справді в час та­ких нер­во­вих ви­падків про­па­дав по­тяг до їжі. Ма­ти про­си­ла й бла­га­ла її з'їсти хоч тарілку юш­ки, щоб її лич­ко не змарніло, але Лю­ба поп­ро­си­ла матір зос­та­вить пе­че­ню на вечір до чаю, а са­ма при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла на Хре­ща­тик на про­гу­лян­ня, щоб роз­ва­жить се­бе та розвіяти сму­ток і до­са­ду. В неї бу­ла дум­ка стрінуть там Ме­ла­сю й розвіять свою нудьгу на свіжо­му повітрі.

Саме в той час Ме­ла­ся, по­обідав­ши всмак в рес­то­рані, вий­шла як­раз на­зустріч Любі. Лю­ба ки­ну­лась обнімать її та цілу­ва­ти. Нудьга й сму­ток в неї од­ра­зу зник, не­на­че Ме­ла­ся своїм по­ди­хом здмух­ну­ла їх з Лю­би­ної душі. При­ятельки ста­ли й по­ча­ли ба­ла­кать та оповіда­ти од­на одній усякі но­ви­ни та звістки. І в однієї і в дру­гої цього кра­му наб­ра­лось стільки, що їм до­ве­лось та­ки дов­генько сто­яти се­ред тро­ту­ару. На­товп лю­дей лив­ся, ніби річкою, їх раз у раз пха­ли й штов­ха­ли то в бо­ки, то в спи­ну, а во­ни все сто­яли й не мог­ли на­ба­ла­каться.

–  Станьмо, сер­це, ко­ло стіни, бо ми тут усім за­ва­жаємо і нас раз проз раз штов­ха­ють, - ска­за­ла Ме­ла­ся до Лю­би,

Вони ніби щільно при­ту­ли­лись до стіни ма­га­зи­ну. Са­ме ко­ло две­рей ма­га­зи­ну бу­ло вправ­ле­не здо­ро­ве дзер­ка­ло. Лю­ба мо­ло­ла язи­ком і все ніби не­зу­мис­не зир­ка­ла в дзер­ка­ло та че­пу­ри­лась, поп­рав­ля­ючи ле­генький ка­пе­люш, що стир­чав на чо­ло­поч­ку на її тім'ї. Мо­роз брав все дуж­че та дуж­че. Обрій на за­ході не­на­че па­лав жов­то­га­ря­чим ог­нем, але не грів, а ніби пік мо­ро­зом і в що­ки, і в ніс, і в пуч­ки, і в но­ги.

–  А я бу­ла в вас, сіпа­ла, сми­ка­ла за дзво­ник, аж пальці в ме­не пог­раб­ли, та й дур­но. Чи в вас пак ніко­го не бу­ло вдо­ма, чи що?
– спи­та­ла Ме­ла­ся.

–  Нікогісінько! Нас зап­ро­си­ли знай­омі на обід, - од­повіла Лю­ба.

«А чо­му ж то з пе­карні тхну­ло сма­ля­ти­ною, чи пе­че­нею, та ще й ли­бонь ку­ря­ти­ною, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся з не­до­мис­лом в очах.
– Нев­же во­ни го­ду­ють та­ким до­ро­гим по­жив­ком своїх най­ми­чок? Гм…»

Обидві при­ятельки тут на прос­торі роз­гор­ну­ли ввесь свій крам, за­ле­жа­ний за дов­гий час, не­на­че два ко­ро­бей­ни­ки, що по­од­чи­ня­ли спої ко­роб­ки й вис­та­ви­ли крам на по­каз сільським мо­ло­ди­цям.

–  Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, що ми дос­та­ли вчо­ра зап­ро­си­ни аж на двоє весіллів? Ніна й Га­ля ви­хо­дять заміж. Од­но весілля бу­де в се­ре­ду, а дру­ге в чет­вер, -

зад­зи­го­ри­ла Лю­ба.

–  Обидві ви­хо­дять сли­ве за­ра­зом? Ото ди­во! А діву­ва­ли во­ни обидві та­ки дов­генько; нігде прав­ди діти, - ска­за­ла Ме­ла­ся, на­чеб­то во­на са­ма й не діву­ва­ла дов­генько.
– А наш сусід Нек­ра­ше­вич, - тяг­ла далі Ме­ла­ся.- та­ки на­ба­чив собі мо­ло­ду­ху; дов­го ве­ре­ду­вав та пе­ре­би­рав, а та­ки му­сить не­за­ба­ром надіти зо­лоті кай­да­ни. Йо­му впа­ла в очі Ма­ру­си­на сест­ра.

–  Ота смуг­нас­та! Ну, вар­то бу­ло так дов­го пе­ре­бен­дю­вать!
– обізва­лась Лю­ба.
– А чи знаєш, що в нас у Києві по­зав­чо­ра тра­пи­лось? Ак­тор дра­ма­тич­но­го те­ат­ру Со­ло­гу­бов заст­ре­лив сво­го то­ва­ри­ша, ак­то­ра Го­луб­ко­ва.

–  Застрелив на смерть чи тільки підстре­лив та по­ра­нив? Ох мені ли­хо! Та­ко­го ар­тис­та! та­ко­го кра­су­ня!

–  Застрелив од од­но­го ра­зу. Со­ло­гу­бов довідавсь, що йо­го жінка втек­ла од йо­го й про­бу­ває в Го­луб­ко­ва. Ото ж вранці він і ввірвав­ся в йо­го жит­ло. Той са­ме тоді вми­вавсь над уми­вальни­ком. А Со­ло­гу­бов і пи­тається в йо­го: «А де моя жінка?»

–  А де ж во­на справді тоді бу­ла?
– спи­та­ла Ме­ла­ся.

–  Кажуть, сто­яла за шир­мою, при­ту­лив­шись у ку­точ­ку до гру­би. А Го­луб­ков і ка­же: «Одче­пись од ме­не! Йди собі геть, ко­ли од те­бе й жінка пішла геть». А той як то­рох­нув з ре­вольве­ра, так Го­луб­ков і по­ко­тивсь на підло­гу з ми­лом в ру­ках. Не встиг і руш­ни­ком втер­тись, - ле­пе­та­ла Лю­ба.

Тим ча­сом над­ворі по­ночіло. Мо­роз цу­пив, аж блискітки по­ча­ли літать про­ти одлис­ку з не­ба, аж опар знімав­ся в повітрі. Пальці на но­гах мерз­ли і в Ме­ласі, і в Лю­би. Во­ни дріботіли ніжка­ми, туп­ця­ли на од­но­му місці й усе роз­ка­зу­ва­ли про но­вин­ки. А цікаві но­вин­ки все десь бра­лись і си­па­лись, як з мішків. Во­ни обидві вже не слу­ха­ли та пе­ре­би­ва­ли од­на од­ну й го­во­ри­ли обидві ра­зом.

А мо­роз все міцнішав, вже по­чав шпи­гать Любі в ніс, в що­ки, аж в неї сльози вис­ту­пи­ли з очей. Ме­ла­ся вже тру­си­лась, як у про­пас­ниці, але не мог­ла вдер­жать язи­ка. Обидві по­чу­ва­ли, що вже не­пе­ре­лив­ки. Але Любі знов спа­ла на язик од­на но­вин­ка.

–  Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, яка те­пер зміна ста­ла з Елпіди­фо­ром, як на­че­пив ор­ден че­рез пле­че й звізду на гру­дях? Він те­пе­реч­ки не­на­че збо­же­волів, ко­ли ще й пе­редніше не був тро­хи бо­жевільний. Та­ке вит­во­ряє, та­ке ви­роб­ляє, хоч зби­рай­ся, впа­ко­вуй­ся та й з до­му ку­дись манд­руй!

–  Певно, вит­во­ряє те, що й мій без­тям­кий Ула­се­вич?
– про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

–  Де там! Твій Ула­се­вич і не змо­же то­го вит­во­рять, бо йо­му, бач, не по­че­пи­ли ор­де­на че­рез пле­че. Та й доб­ре, що не по­че­пи­ли. При­най­мні він на­завж­ди зос­та­неться лю­ди­ною, як і всі лю­де. А мій Елпіди­фор не­на­че ска­зивсь: десь узя­лась пи­ха та якась не­са­мо­ви­та гор­до­витість. За­ди­рає пи­ку вго­ру пе­ред усіма, навіть пе­ре­до мною, не­сеться аж до хмар. Зовсім на­че здурів чо­ловік! Йде­мо ми раз якось по ву­лиці, а на пе­ре­ул­ку спи­няє нас зво­щик; підбіг ко­нем, та й спи­нив­ся тро­хи не під но­сом в нас, та й ка­же ве­се­ленько: «Сідай­те, ба­ри­не, я вас од­ве­зу». Елпіди­фор як спах­не, як кри­ко­не на всю ву­ли­цю: