Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

–  Це невигода холостяцького життя, - зауважила мати.

–  Мамо, присунь мені цукор, - з притиском сказала Ірен.
– Прошу, Юрію Олександровичу.

–  Дякую, - промовив той, беручи склянку.
– А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…

–  Ви після лекції?
– спитала Ірен.
– Прошу, тато!

–  Ірусь, ти молодець у мене!
– сказав професор.

–  Ні, де там!
– відповів Славенко.
– Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!

–  Невже?
– здивовано скрикнув професор.

–  Яке безглуздя!
– сказала мати.
– Це ж заважає вашій роботі!

–  Уже три місяці, - сказав

Славенко.

–  Не заздрю вам, - сказала Ірен.

–  Я сам собі не заздрю, - сміючись, промовив Славенко.
– Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…

–  Коли всі куховарки керуватимуть державою, - сказала Ірен.

–  Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ - живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…

–  Марусю, - раптом звернувся професор до дружини.
– Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!

–  То це треба негайно опротестувати, - півголосом промовила вона.

–  Я не маю найменшого сумніву, - вів далі Славенко, - що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв'язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.

–  Я проти есперанто, - заявив професор, - Ірусь, ще скляночку!

–  Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.

–  Ви бачите, як нас душать, - сказала мати.
– Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!

Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.

–  Так, це велика прикрість, - промовив він до матері.
– Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від'ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п'ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком… Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємось, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємось якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки…

–  Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман!
– сказала мати.

–  В соціалістичній країні панує психологія жебраків, - зауважила Ірен.

–  Ви хочете щось сказати, професоре?
– спитав Славенко.
– Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!

Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів «чудово» й переходив у грайливий настрій.

–  І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби, - вів Славенко, - я мушу категорично висловитись за неї.

–  Він хоче потрапити до міськради, - скрикнув, сміючись, професор.

–

 Татко, не пустуй!
– з докором мовила Ірен.

–  Ви помиляєтесь, професоре, - відповів Славенко, - громадські навантаження я теж залічую до великих прикростів нашої доби. Але я бачу і її незрівнянні прикмети. Доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість.

Він на мить спинився, немов даючи усвідомити враження від своїх слів, а потім заговорив трохи міцнішим голосом з неприємними нотками самовпевненості, - тим голосом, яким читав лекції студентам.

–  І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною - це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального, її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним - от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети - оці два чинники об'єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму…

–  Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився!
– скрикнула стара професорова.

Славетний терапевт, що до нього лікуватись їздили з усього Союзу, в нападі безпосередньої радості влучив дружині хлібною кулькою просто в ніс.

–  Ха, ха, ха!
– засміявся він.
– Ірусько, серденько, цукру мені!

–  Так із вас завзятий комуніст?
– лагідно запитала Ірен подаючи цукор.

–  Атож, - відповів Славенко, - я почуваю себе цілком пристосованим до життя в комуністичній громаді. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почувається. Передусім, до розумових інтересів покликано широкі маси, які жили досі нікчемним тваринним побутом; науку звільнено від усяких ідеалістичних забобонів, поставлено їй виразну й високу мету - безпосередньо служити людям у боротьбі з природою. Від цього, правда, потерпіли деякі псевдонауки, як от історія літератури й інші, до неї подібні, які зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальні й пожиточні цінності. Я, зрештою, навіть не розумію, як взагалі література - розумію тут літературу не наукову, - могла стати об'єктом дослідження. Щоправда, - звернувся він до Ірен, - ви тут зо мною не погодитесь: ви читаєте белетристику, любите мистецтво.

–  Атож, тут маємо трохи різні смаки, - посміхнулась Ірен.

–  Але Ірен не так багато й читає, - зауважила мати.

–  Я це цілком розумію і, коли хочете, виправдую, - сказав Славенко.

–  А літератори наші пищать, - сказав професор, беручи улюблене тістечко «наполеон».
– У мене лікується один від виразки шлункової, чудовий хлопець, так каже, що заїдає їх… якесь замовлення заїдає…

–  Причина розпачу, що охопив, скільки відомо мені, найкращих представників літератури, - сказав Славенко, - полягає в тому, що література й мистецтво взагалі не спроможні вже своїми способами виконувати соціальне замовлення…