Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

–  Я сам гадаю, що це буде найраціональніша рада, - відповів син, походжаючи по хаті.
– Але з ким?

–  Ох, не знаю я жінок твого кола…

–  Я сам їх не знаю! Але я міркував собі, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жінкою, без ніяких претензій, яка б не дуже заважала мені. Тут, на Подолі, певно знайшлася б така… Як ти думаєш, мамо?

–  Та воно з простою, звісно, менше мороки, тільки ж там діти підуть, і люди у вас буватимуть…

–  Ну, з дітьми ми ще «будем подивитись», як кажуть, а от із знайомими вийде справді незручно… Скільки ще забобонів, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.

Він довго розважав і не добрав нічого кращого, як одвідувати концерти та вечірки в Домі вчених, де пристойно було з'являтись і де, крім самих

учених, великою кількістю бували їхні родини. Тут він познайомився з Ірен, яка йому сподобалась і відразу видалася відповідною на ролю серйозної, розумної і привабливої дружини. Вона відповіла йому мовчазною згодою, і відтоді Юрій Олександрович відчув величезне полегшення. Тепер він мав що відповісти своїм розбурканим чуттям, і вони, як це часто з людськими чуттями буває, ускромились від поважної перспективи майбутнього заспокоєння.

–  Вона справді цікава, - подумав він, дивлячись крізь звої тютюнового диму на освітлений профіль Ірен.
– Добре було б зараз підійти і так обійняти її! Але тоді треба було б говорити про одруження… Відкладімо.

–  Ви ще не заснули?
– спитала музикантка.

–  Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!

Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не відрізняв, потім обернулась до нього й спитала:

–  Ви ще маєте час?

–  На жаль, ще маю тільки п'ять хвилин, - відповів Славенко, глянувши на годинника.

–  То симфонію Гріга, яку я вивчила, заграю вам іншим разом, - сказала Ірен, сідаючи коло нього.
– Прошу цигарку… Як посувається ваша робота?

–  Я цілком з неї вдоволений, - сказав молодий учений.
– Чергова серія спроб кінчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованість нашої лабораторії. Наступну серію, безпосередньо з попередньою зв'язану, гадаю розпочати зразу ж. По тім того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякі важливі особисті справи.

–  А ця нова серія довго триватиме?

–  Максимум півроку.

–  Я не буду вас затримувати, Юрію Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство мені дуже приємне, - сказала Ірен, підводячись.

–  Як і ваше мені, - відповів Славенко.
– Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки,

–  Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, - тепло сказала Ірен.
– Не почувайте над собою цього обов'язку. Ви завжди можете протелефонувати…

–  Я високо ціню вашу увагу до себе, - сказав Славенко, цілуючи їй руку на прощання.
– Повірте, Ірен, відколи ми познайомились, я відчув себе міцнішим у праці… до мене вернувся спокій, що мене був покинув. Ви зробились моїм добрим генієм… якого я нізащо не хочу втратити.

Коли він пішов, до вітальні тихо вступила Марія Миколаївна.

–  Він знову нічого не сказав тобі?
– сумовито спитала мати.

–  Він сказав усе, що мені треба, - відповіла дочка.

4

ЧЕТВЕРО В ОДНІЙ КІМНАТІ, КРІМ ДІВЧИНИ

Кімната професора біологічної хімії на вулиці П'ятакова була згори донизу виповнена кострубатим порядком людини, заклопотаної науковою працею. В цьому спеціально чоловічому порядкові важить сама лиш доцільність, обдерта, як стара жебрачка, й заразом безоглядно ворожа до всяких питань естетики. Шафи на книжки, різного розміру, матеріалу та кольору, насуплено стояли вздовж стін - які випинаючись, мов вагітні, вперед, заставлені книжками в два ряди на кожній полиці, інші стрункі й високі, що вміщали книжок тільки в один ряд. Серед них були й горорізьблені дубові, й скромні гладенькі соснові, і пара американських - з десяток різноманітних шаф, куплених випадково

в міру з'являлась на них потреба. Але не можна було заперечити, що всі вони, незважаючи на свою відмінність, однаково добре застерігали від пороху всю масу спеціальних книг, усередині їх замкнутих. Надмір книжок лежав дуже рівними й акуратними купками на підвіконні, трохи затемнюючи вдень кімнату, та на столі до письма, якого абсолютна чистота могла навести на думку, що ним, можливо, ніхто й не користується. Стіл цей, хоч і завантажений книжками, видавався, проте, пустинним через відсутність на ньому каламаря, бо Славенко писав виключно м'яким хімічним олівцем, загостряючи його спеціальною машинкою, що нагадує прилад шолушити кукурудзу в мініатюрі. По шухлядах у столі були складені різні папери й нотатки, рахунки на всілякі дрібні витрати за кілька років, документи, листування, що зберігалось у конвертах, де зазначено ім'я дописувача та його адресу - і все це так доладно, що господар міг, не дивлячись, усе потрібне йому зразу ж здобути. Великого клопоту довелось ученому зазнати, поки він призвичаїв до своїх вимог нову прибиральницю, яка. дарма що на честь її замах учинено, все-таки лишилась у нього служити: це був уже не перший замах у її житті, крім того, праці в професора було мало, а ставку вона одержувала цілу. Але вона мусила так орудувати в кімнаті, щоб жодна річ не була зсунута чи перекладена з свого питомого місця - коли б це сталося, настрій Юрія Олександровича рішуче зіпсувався б на півдня, і він позбувся б потрібного для праці спокою.

Стіни в брунатних шпалерах були вільні від будь-яких прикрас, різних там фотографій чи картин, але так само й без павутиння; широка канапа була громіздка для кімнати, але, з другого боку, надзвичайно зручна спати.

–  Так, ти переконав мене, - сказав Славенко, що сидів коло столу, вигідно витягнувши ноги, - переконав, друже! Взагалі, добре зробив, що зайшов… Іноді почуваєш оту дурну потребу - даруй на слові - побачитись із старими знайомими, а може, ще й нових придбати. Це, зрештою, безглуздо, бо всі люди однаково нецікаві, обмежені в своєму особистому побуті. І всі особисті стосунки базуються передусім на біологічних потребах, а потім на звичці й традиції., наприклад, традиція ходити в гості, влаштовувати вечірки тощо… Все це з неробства, друже, повір мені! Нема чого робити, от і сходяться люди докупи… Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду. Поміркувати добре - на кий чорт мені бути знайомим, наприклад, з німецьким хіміком Абдергальденом, видатним працівником на полі біологічної хімії? Чи збагатять мене відомості про його вигляд, костюм, дружину, вдачу? З мене досить прочитати його праці. І коли б ми могли зібрати людську енергію, що марно тратиться в так званих особистих стосунках, коли б могли скерувати її в розумову працю…

–  Але ж треба людям і спочити, - обізвався з канапи Льова.

–  Спочинок мусить бути дійсний, - відповів Славенко.
– Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергію на порожні балачки, виснажують свій мозок нікчемними міркуваннями про справи, які їх не торкаються і не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються… Сон - от єдиний і дійсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звіра, живемо під владою безглуздих атавізмів, що їх знищать тільки майбутні покоління… Тим-то й ти переконав мене. Тільки мені ще не зовсім ясно, чому ми мусимо йти саме до цієї дівчини? Чи не краще було б просто походити містом?

–  Це мені спало на думку випадково, - сказав Льова.
– Але ти не пожалкуєш… це розумна й цікава дівчина…

–  Якби я почав цікавитись дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово «дівчина» - ти вслухайся в нього, - містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, українка. Мушу ж я десь на практиці застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна річ - нашій увазі рекомендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким розмовляти!