Невеличка драма
Шрифт:
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
– Чия це дитина?
– невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
– Це сусіди мого, кооператора, дочка… ти знайомий з ним, - пошепки відказала дівчина.
– Меня зовут Ада, - раптом озвалось дівча.
– А чого вона тут? Ви її кликали?
– спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
– Ні, вона сама прийшла.
– Я умею танцевагь, - сказала Ада.
І не чекаючи припрошення, почала робити
– Перестань, - крикнув Юрій, якому ця недитяча любоснісгь у дитині видалась гидкою.
– А вот и не перестану вам на зло, - сказала Ада, продовжуючи.
– Розбещене дівча, - пробурмотів Славенко, закурюючи.
– Кажете, сусідська дитина?
– спитав він.
– Але скільки я пам'ятаю, ви казали, що сусіди ваші - українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
– Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, - поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв'язувала і він нарешті не витримав.
– Виряди її, - шепнув він Марті.
Та вагалась. Тоді Юрій різко запитав:
– Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
– Меня папа прислал погулять… - пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
– Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти, - мовив він.
– Юрію, хіба так можна з дитиною?
– з докором сказала дівчина.
– Це не дитина, а шпигунка!
– Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
– Та що він, закоханий у тебе, чи що?
– Хто?
– Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й… заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
– Юрчику, твоя підозра необгрунтована! Слухай,.я сама тут причина. Бачиш… Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників…
– Он як!
– буркнув Славенко.
– Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто… Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені і так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
– Хитра механіка!
– посміхнувся Юрій.
– Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?
– Трохи… Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти
– Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця!
– сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м'яко обняла його.
– Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
– Марто, - сказав він глухо, - мені тяжко останні дні.
– Що таке, любий?
– Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати - ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати - і не можу! Напружую всю пам'ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
– Ти любиш мене, Юрчику!
– радісно шепнула дівчина.
– Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
– Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
– І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
– Любиш… любиш…
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
– Що тобі?
– спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
– Ти нелогічна, Марто.
Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:
– Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат… Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається?
– вела вона, нахилившись до нього.
– Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!
– Я хочу тебе, - шепнув він збадьоріло.
– І я так само!
– скрикнула Марта.
– В чому ж річ?
– В чому ж річ?
– перепитав він, пригортаючи її.
Але вона визволилась.
– Річ… річ у моїй маленькій примсі.
– Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!
– Вона сама усунеться з часом… Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенне боюся але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не здала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб… це сталося тут.