Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

–  Про всяк випадок кажу… Ти, може, думаєш, він ожениться з тобою?
– злісно додав він.

–  Е, та ви конкурента боїтесь! А що ж, може, й вийду заміж за Славенка. Хто зна!

Обличчя в Дмитра почервоніло, але затьмарене світло не давало цього помітити.

–  Щиро бажаю успіху, - мовив він.
– Мені це байдужісінько. Ревнувати не буду і… навколішки перед тобою не стану. Але дозволь тебе спитати, навіщо ти заманювала мене?

–  Я?
– здивовано спитала Марта.

–  Авже ж не стіл оцей!
– скрикнув він.
–

Навіщо ти, дозволь спитати, просиджувала зо мною щотижня вечір? Хіба це не заманювання?

–  Але ж, Дмитре, мені просто приємно було посидіти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись?

–  Гаразд!
– урвав її хлопець.
– Ну, прощай, Марто! Вашу руку.

–  Прощайте, Дмитре. І нема що гніватись на мене. Заходьте, як будете в Києві, я завжди… Ой!

Дмитро міцно стиснув їй руку й не відпускав. Нахилившись до неї, він поволі збільшував той стиск і шептав їй просто в обличчя:

–  Навколішки мене хотіла? Щоб перед тобою навколішки став? А сама навколішки не хочеш? Ставай навколішки! Ставай!

Він з насолодою бгав, трощив її руку в своїй дужій руці, він вивертав їй руку, щоб вона впала додолу.

–  Дмитре… я крикну…

–  Не крикнеш!
– він хутко стиснув їй рота другою рукою.
– Гратися зо мною захотіла? Ставай!
– шепотів він задихаючись.

Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала й дряпала їй обличчя. Дівчина якось незграбно крутнулась І впала навколішки, скорчившись від болю, зігнувшись у чудернацькій безпорадній поставі.

–  А що? Знатимеш тепер? І штовхнув її додолу.

–  Ну, от і поборолись, - мовив він спокійніше.
– Виходить, я дужчий.

–  Ви дикун, - прошепотіла дівчина, підводячись. Бліда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла від потиску.

–  Ти дикунка, - сказав Дмитро, одягаючись.
– Ти живеш старими дикунськими поглядами… Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобі помилився.

На дверях ще сказав їй, знову роздратовано:

–  Ти химери ганяєш! А я шукаю без химер. І знайду. Доведу тобі.

За тим він пішов.

«Як це безглуздо і… боляче».
– подумала дівчина. Вона дивилась на свою вшкоджену руку, і ніби під впливом того власного погляду біль у руці поволі вщухав. Зникаючи, він лишив по собі солодке й спокійне відчуття в занімілих пальцях, те відчуття фізичного щастя, що дає стома від м'язевої праці, їй хотілося сплющити очі, але в двері постукано - ледве чутно, якось обережно й непевно. «Хтось незвичний», - подумала Марта. На мить виразне й сміливе бажання прорнуло в ній крізь усі почуття - щоб це був він, той, що випадково приніс їй учора радісне засинання і сьогодні цілий день знишка набігав їй на думку в безособових зворотах, у різних прикметниках, що вона до нього прикладала, його самого не називаючи. І виразність цього бажання дівчину не сполошила, тільки вона подумала сумно: «Це неможливо»,

а вголос промовила:

–  Заходьте.

Неможливе сталося: увійшов якраз він.

Професор біохімії приступив допіру до дверей Мартиної кімнати, геть жалюгідно виглядаючи: запорошений снігом, закацюблий від невчасної прогулянки, морально спустошений бажанням бачити, бачити дівчину! Його вело до неї щось, ніби фатальне сумління злочинця, що вертається на місце злочину, і ноги йому тремтіли, бо він ішов сюди як на страту, завмираючи серцем, він і постукав несміливо в заповітні двері.

–  Вибачте, - мовив він, - що я потурбував вас, може, зовсім невчасно…

–  О, ні!
– відповіла дівчина.
– Роздягайтесь, будь ласка.

Юрій Олександрович скинув пальто й сказав знову:

–  Справді, я не заважаю? Мушу попередити, що прийшов я без ніякої справи.

–  Тобто ви нічого в мене не забули?
– прикро спитала дівчина.

Він зразу не зрозумів, а, пригадавши пригоду з цигарником, відповів стиха по невеличкій, паузі:

–  Забув.

–  Що саме?

Тоді, підійшовши до неї близько, він заговорив жагуче й розпачливо:

–  Я прийшов, я не міг… Щось сталося… бачити вас треба було… Я не міг себе побороти, і от прийшов… бачити вас мусив…

Кажучи отак, він узяв її за руку, і його дотик до пальців, намучених допіру, був дівчині такою щедрою винагородою за біль, аж вона мимоволі скрикнула.

–  Ви жахаєтеєь мене, - сказав він розгублено.

Вона тільки думкою встигла йому відповісти, бо під дверима зміненим на жарт голосом заспівав кооператор:

Чи дома-дома хазяйка дома

бідная вдова…

Постукавши, він увійшов.

–  Ой, який тут полумрак!
– скрикнув кооператор, і раптом побачив професора.
– Добривечір, - промовив він тихше.

–  Сідайте, Давиде Семеновичу, - запропонувала господиня, поєднавши всі свої сили.

–  Та я на хвилинку, - відповів той.
– Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажіть на милість?

–  Чверть на десяту, - сказала Марта.

–  Ага! Чверть на десяту… Дуже дякую. То єсть велике спасибі.

Він вийшов, лукаво посміхаючись, і в темній кухні зіткнувся з Льовою, що якраз увійшов знадвору.

–  Куди це ви, голубе, розігнались?
– саркастично спитав він.
– Апаздалі!

–  Що таке… що ви кажете?

–  Кажу, що апаздалі… Там уже влип один.

–  Хто там?
– злякано спитав Льова.

–  Та приятель же ваш, отой мудрагель, що ви привели! Влип, хоч і професор.

–  Невже?
– скрикнув Льова.

–  Підіть гляньте, коли не вірите! Полумрак, і він стоїть, як бовдур.

–  Ні, я додому піду, - мовив Льова й подався геть.

–  Хоч би ти й не вертався, - подумав йому вслід кооператор.

7