Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

Тепер він міг востаннє з'явитись до дівчини.

Дорога з Печорська до Жилянської вулиці була довга й знайома йому до найменших дрібниць. За два роки він вивчив на ній усі звороти, ліхтарі, тумби з афішами, дерева вздовж пішоходів, круті схили вулиць. І ось, ідучи тепер, пригадував інші дороги, якими був ходив, інші міста, які бачив раніше, всі відтинки землі, де ступала його нога відтоді, як він себе пам'ятав. Він з'єднав ту мить думкою всі уривки в єдине ціле, в одну безперервну путь свою в житті. Він уявляв її надзвичайно виразно, так ніби йшов увесь час, не спиняючись. Легкий і моторошний дрож торкнувся його серця, коли з'явилася йому думка,

що це, власне, є путь до смерті, яка непохитним фінішем стоїть у різноманітності людських шляхів. Що ж робити? Протестувати? Піднести руки вгору й крикнути: «Земле! Я хочу тебе бачити вічно! Який жорстокий ти, всесвіте, що своєю вічністю породжуєш тільки тимчасове, даєш очам тільки розплющитись і устам тільки ворухнутись!». Від цієї справедливої і змістовної скарги не то всесвіт, а навіть листок на дереві не здригнувся б. Льова мимоволі підвів очі до неба інстинктивним рухом людини, що шукає рятунку. І побачив над собою ті самі зорі, незмінні сполучення блискучих цяток, далекі й незбагненні світи, під якими був народився. Все життя він бачив тільки їх. Тільки їх! А єсть ще й інше небо, незнане небо Південного Хреста, Скорпіона, Вітрил, Фенікса, Золотої Риби! І він вирішив їхати до моря.

Зійшовши на Хрещатик, Льова побачив місто в святковому огні. Гірлянди кольорових лампок оточували будинки, горіли травневі написи, мінились декоровані вітрини, а в далечині десь на шпилі кам'яниці червоний прапор, освітлений невидимим прожектором, немов піднісся геть у повітря над містом, над людьми, над землею. Серед гомону й руху вечірньої щільної юрби, серед виру прагнень і чуттів тут, на вулиці, й там, під дахами, він спокійно й урочисто височів, прапор пориву, шукання, спраги, під яким рушить незабаром корабель, що його, мандрівця, повезе до країн іншого неба! Його серце радісно затремтіло, благословляючи життя і людську нескінченну путь.

Нарешті він зайшов у будиночок на Жилянській вулиці й постукав до дівчини у двері.

–  Можна, - відповів йому хрипкий голос. Спочатку він не побачив Марти й розгублено озирнувся по кімнаті. І зразу постеріг її в темнуватому кутку - вона стояла, прихилившись до стінки й спустивши руки, нерухома, зацькована, безсила. На мить він теж спинився, захлинувшись від безмежного жалю, потім підійшов до неї і взяв за руки.

–  Нащо так хвилюватись, Марто?
– спитав він.

–  Я?… Ні… я зовсім спокійна, - прошепотіла вона.
– Тільки жар у мене… обличчя горить.

–  Ви бліда, Марто, у вас руки холодні.

–  Може… Це ж дарма… дрібниці, нічого нового. Що нового в тому, що якусь дівчину покинуто і в неї похололи руки?

–  Ви… знову це говорите!

–  Знаєте, Льово, - сказала вона раптом голосно, - виявилось, що в нього теж два обличчя. А може, три, чотири - звідки мені знати?… Словом, він жениться - не зо мною, звичайно. Я була так… між іншим, чи як там… Він жениться, жениться!

–  А вам, Марто, що до того?
– спитав Льова.
– Хай жениться.

Дівчина глянула на нього спантеличено.

–  А я ж, Льово?… Як же я тепер? У мене ж нічого не лишилось.

–  І ви почнете жити ніби спочатку, - сказав хлопець серйозно.
– Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нічого не залишається… Ви вийдете одного дня, і побачите, що ви все хочете мати, що ви нічого ще не спізнали… 1 все заспіває у вас, Марто, - серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранці земля, у якої ніч теж усе відбирає… Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти.

Вона не опиралась і хитаючись

дійшла до ліжка. Коли лягла, раптом відчула жахливий холод свого тіла, що здавався їй раніше жаром, і зіщулилась в маленьку грудку. Льова накрив її пальтом.

–  Це холод з мене виходить, - прошепотіла вона за хвилину.
– А що надворі? Мороз? Вітер?

–  Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях… Завтра свято, Марто. Вона зітхнула.

–  Я дурна?
– спитала вона зненацька.
– Скажіть, Льово!

–  Ви прекрасна!
– скрикнув хлопець і замовк, зніяковівши.

–  Одверніть світло… мені боляче в очі, - промовила вона знесилено.

Він повернув до стіни лампку, що на столі, і їх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кімнати раптом прийшов знадвору той теплий і нашорошений вечір. І далі вони розмовляли майже пошепки в цій півтемряві, що спроквола й неохоче носила їх слова.

–  Тепер гарно, - мовила дівчина.

–  І я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто… кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра…

–  Якщо я завтра ходитиму… Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть… все буде чудово Льово… Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду… Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.

Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію… Та вона його перепинила.

–  Знаєте, що мені хочеться?
– спитала вона, судорожно сміючись.
– Мені страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечері купатись! Вода - це найкраще, що єсть… Всі люблять воду, тільки скажені бояться її. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить. Льово, як вабить! Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, тихо… Вгорі небо, а навкруги - ніч і пустиня. Тоді роздягтись швидко і… Ні, треба спочатку підвести вгору руки… Навкруги ж нікого, це не соромно. Потім спустити руки й дивитись на воду - вона рівна, блискуча, всі зорі в ній, вона ніби спинилась і чекає… тільки хлюпотить десь об берег: іди… іди…

Вона замовкла, та перше, ніж він, геть здивований, встиг їй щось відповісти, сказала далі:

–  Тоді ступити вперед один крок, ще один… вода вже торкнулась… ні, це тільки перший дотик такий холодний! Ще… ще… вода підіймається, обіймає тіло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується і… і…

–  Марто, ще холодно купатися, - сказав Льова стурбовано.

Вона нічого не відповіла й заплющила очі. Хвилину, дві, три стояла мовчанка. Потім Марта раптом спитала:

–  Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.

–  Ні, я ще побуду… поки ви заспокоїтесь, - сказав він несміливо.
– А потім я зовсім поїду, - додав він.
– Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.

–  Від мене, - прошепотіла вона.

–  Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто… І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте… Ви будете падати й підводитись, рухатись свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірне велику…