Невеличка драма
Шрифт:
Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: «Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно»… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора
Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.
Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.
– А, от хто нас зовсім забув!
– скрикнув професор, - Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?
– Його можна підігріти, - мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.
– Хочете чаю, Юрію Олександровичу?
– спитала Ірен.
– Дуже хочу, але, на жаль, не можу, - відповів Славенко, посміхаючись.
– У зв'язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.
– К бісу науку, якщо вона касує чай!
– скрикнув терапевт.
– Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.
– Я цілком з вами згоден, професоре, - сказав Славенко.
– Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація - ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме - в ім'я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.
– Але вони переборюються в процесі життя і розвою, - мовила Ірен.
– Чудово, я згоден, - сказав професор.
Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: «Вона ніби відгадала мої думки», - подумав він.
Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: «Яка ви пара з Ірен, яка пара!» - але сказати це було б незручно.
Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.
– Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.
– Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.
– Цяцькових, сподіваюсь?
– Не цяцькових, але в усякому разі скляних.
– Слава богу, слава богу, - прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.
– А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути!
– сказав професор.
– Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.
За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату,
– Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу, - мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.
– Я не здогадуюсь про їх призначення, - сказав він нерішуче.
– Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.
І вона показала кілька синьо-фіалкових скляночок одного з ведмедиками віку.
– Вони нагадують лампадки, на них позначився релігійний дух доби, але й самопевність ваших предків - собі й богові вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якої думки про це скло?
– Я про нього тої думки, - сказав Славенко, - що посуд моїх предків був нераціональний. Всякий посуд повинен передусім бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедиків:… Але ви, Ірено Степанівно, я бачу, цікавитесь старовиною?
– О, старовина тепер у великій пошані. І в мене справді зібралась уже чимала колекція.
Початок її збірки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу її «першого заміжжя», коли вона від свого милого діставала коштовні подарунки. Такого походження була й каблучка з великим діамантом, що блищала в неї на руці, плетена гадючкою обручка старої французької роботи й камея з витонченим римським профілем у неї на грудях.
– Подивіться, - вела вона, показуючи на етажерку.
– Тут порцеляна, майоліка, бронза… Ці хінські статуетки надзвичайно давні… А ось знову ваше рідне - старі межигірські вироби, які я недавно придбала… Я трохи грабую татка на це безділля, але справді, воно того варте.
Професор біохімії дивився на рідкощі, і його погляд спинився на хінських та гіндуських божествах, що нагадували людський відбиток у ввігнутих і опуклих дзеркалах.
– В одному я згоден дати давнім перевагу, - сказав він, - це в тому, що вони краще вміли відтворити ницість людських інстинктів. Але в цьому ніяка їхня заслуга, бо вони жили виклично цими інстинктами, навіть поклонялись їм, утіливши їх дуже влучно в постатях оцих божків. Подивіться пильно на ці потворно витягнуті й потворно сплющені фігурки! Хіба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?… Так, ці ідоли ще живуть у нас, ще порушують іноді чистоту нашої думки. Ми вже повалили їх зовні, але в собі ще до кінця не викорінили. Тепер, незважаючись уже виступити в своїй голизні, ці ідоли надівають личини мрій, безумних солодких поривів і бунтують нашу кров, що повинна спокійно живити мозок. Таким способом вони досягають заповітної своєї мети - похитнути віру в наш розум… Я повинен одверто сказати вам, Ірено Степанівно, - мовив він схвильовано, - що останній час переживав щось подібне. Це позначилось не тільки на моїй роботі, але й на мисленні. Облудно виправдуючи свою власну кволість, я почав був добачати щось непереможне в людській консервативності, похитнувся в певності щодо науки, як абсолютної перетворниці людської психіки. За цей час я висловив більше дурниць, ніж сказав розумного за все життя.