Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

цвітуть на вулицях, як макові квітки…

Тому в дівчини склалось таке враження, що Льова прийде з добрими вістями вже завтра, і другого дня вона пильно чекала його цілий вечір. Ще два дні минуло, але він не з'явився, і Марта вдалася в безпросвітній розпач. Де ж Льова? Чому він не йде?

Годині о п'ятій у її двері постукано. «Нарешті», - подумала дівчина, але до кімнати зайшов зовсім несподіваний гість - інженер Дмитро Стайничий з Дніпропетровського.

–  Добридень, Марто!
– сказав він бадьоро.
– Я оце приїхав з дружиною до Києва на травневі свята і, звичайно, вирішив до вас завітати. Обов'язково!

–  Як живете, Дмитре?
–

сказала дівчина, коли інженер сів.

–  Я живу прекрасно, - сказав Дмитро.
– Улаштувався остаточно, працюю, як добрий віл, але завод наш гуде! Ви, певно, й завода путящого ніколи не бачили? Хороша річ, надзвичайно бадьора… Годі слів, будуємо соціализм практично. Ви знаєте, Марто, яка в мене вдача - не люблю промов! Ну, на святах, як завтра, воно ще хай, а то так і хочеться сказати - краще б руками працював, ніж язиком. І все-таки в нас ще багато говорять, а засідають! Я вже кількох на заводі згуртував, закладаємо ТОБЗА - товариство боротьби з засіданнями. Правильна думка? Практична?

–  Цілком.

–  Я там потроху ворушусь. Лекції, наприклад, читаю робітникам у всяких там технічних питаннях. Приймають чудово. Робітники, треба сказати, так усім цікавляться, що ви тут, по канцеляріях сидячи, і не уявляєте. Літературу їм тільки давай! А література наша ні к бісу - нема чого дати почитати робітникові. Треба було б, мабуть, зібрати наших письменників та розказати їм, у чім річ, практично поставити справу. А то все більше про кохання пишуть.

–  Справді, це дуже неприємно, - зауважила Марта.

–  Ага, й ви зо мною погоджуєтесь! Нещодавно обурливий факт у нас був з цим коханням: молода робітниця отруїлась - милий, - чи бачите, її зрадив! Ну, що з такою робити? Оголосити прилюдну догану, так однаково вже не почує. Поховали її, як жертву буржуазної культури, та й годі… А ви ніби хворі?
– спитав він раптом.

–  Застудилась десь.

–  Дарма, минеться. Дівчина ви здорова, хвороба вас не візьме, - сказав Дмитро, сміючись.
– А я зайшов спеціально - сказати, що слова свого додержав.

–  Якого слова ви додержали, Дмитре?
– спитала дівчина.

–  А що одружився! Хорошу дівчину взяв. Їй-богу, не гіршу за вас! Не скажу, що кращу, але справжня українська жінка, ще й Оксаною зветься. Ми приїхали сюди на святки, бо вона сама киянка, родичів тут якихось має, навіть у гості до них ходили… Але, звичайно, коза, все тобі брик та брик! Дискусії у нас величезні, але, звісно, практичні. Ось вам перше - працювати їй чи покинути посаду, коли буде дитина? Питання важливе! Вона за те, щоб працювати, а я проти. Дитбудинків, щоб віддати дитя, в нас ще немає, значить крапка. Ще бракувало, щоб усякі там доморобні мамки та няньки псували мою дитину! А їх же кілька буде, отже, треба брати з перспективою. І знову-таки мені не зрозуміло, чому працювати десь за діловодку, одержуючи 50 карбованців, на які не можна жити, краще й почесніше, як виховувати свою дитину? Ну, правду я кажу? Там якийсь зав гримне, а в неї молоко зіпсується, і дитина захворіє. А здорова дітва - це ж наше майбутнє, ми тільки фундамент добрий муруємо, а вони вже соціалізм до кінця виведуть. Тому дитина передусім - от як треба міркувати.

–  Що ж виходить, - сказала Марта.
– Виходить, що ви з своєї дружини хочете зробити хатню робітницю, няньку, як і за капіталістичного ладу.

–  Те, те, те! Оце саме й вона мені співає, і зовсім безпідставно. Буржуазна жінка - це така, що нічого не робить, живе собі лялькою, та й годі. Головне - пролетарська жінка мусить

працювати, а де, як - це питання практики. Де більше громадської користі з її праці, там і мусить працювати. Ви мене хатнею робітницею лякаєте! А що таке хатня робітниця - не рівноправний робітник? Це ви тримаєтесь буржуазних поглядів на хатню робітницю, а не я! За хатню робітницю вам, бачите, соромно бути. А вугілля довбати робітникові не соромно? А розвантажувати вагони? А робітницям прибирати по цехах? Що ви мені аристократизму пускаєте, як у її родичів, де ми були - покоївка, вітальня, урочистий чай! Мамаша, папаша! Ось звідки цей дух іде… Там, до речі, я з тим балакуном здибався… Як його? Професор той, що я у вас тоді познайомився… Ага, Славенко! Чи, може, забули вже?

–  Ні, пам'ятаю, - сказала Марта, похолонувши, - це прізвище, з чужих уст почуте, видалось їй чудернацьким і жахливим.

–  А я вже був зовсім забув, та от бачте - в родичів дружининих довелося побачитись - теж у професора одного, дядька її чи що… Теж тип цей дядько - так і не добрав я, чи він справді пришелепуватий, чи тільки прикидається. Та вони всі вчені з жуком у голові, робота ж клята - думай і думай, от і морочиться в голові, я це розумію… Так отакі в нас дискусії, Марто, - ще й дитини тої нема, а розмов повна хата. Вона мені загальними ідеями про визволення жінки, а я її практикою, практикою. Що я проти громадського виховання дітей? Тільки за. Ну, а коли його в нас ще немає, так жінці корисніше якраз з громадського погляду виховувати своїх дітей, ніж брати няньок-мамок, а самій бути за машиністку в канцелярії, де може працювати бездітна.

Тепер Марті хотілось тільки одного - щоб він якнайшвидше пішов. І взагалі чого прийшов? Яке їй діло до того, одружився він, чи ні, і як збирається виховувати дітей? І крім того, він десь випадково бачив Славенка (тобто «Юрчика», подумала вона), отже, може, знову за нього згадати, почне ще з нього глузувати - ох, яка це буде мука! Вона стеналась, уявляючи можливість такої наруги. Але Дмитро ще не збирався йти й почав розповідати про Дніпропетровське, про його промислове значення для республіки й про українізацію цього центру важкої індустрії. Загалом, він був задоволений.

–  Сунемось уперед - сказав він.
– І дивно просто, як захоплює цей процес навіть такі елементи, що, здається, мусили б бути до нього цілком байдужі, коли не ворожі. Ви помічали, га? Недалеко по приклад ходити - в того професора, що з жуком, дочка є - двоюрідна чи там троюрідна вона моїй Оксані доводиться, - так дружина, розумієте, дивом здивувалась, коли її оце побачила. Запекле, каже, було єдинонеділимене, ніяких тобі Україн, а тепер так по-українськи забалакала, що аж завидки беруть. З усіма правилами, не те, що ми, грішники, як на язик навертається. Навіть кілька зауважень мені зробила - непоправно, каже, висловлюєтесь! Ну, Марто, якщо таких узяло, то це вже факт!… Правда, дружина каже, що тут без отого Славенка не обійшлося.

–  А при чому ж він там?
– спитала Марта ревниво.

–  Як при чому? Наречені ж вони. Завтра й весілля, нас запрошували, та ми їдемо завтра ввечері… А що, пригадайте, не я вам казав ще тоді, що він з вами не пожениться! Не слухали мене тоді, Марто, а мені й досі, вірите, шкода. Дуже ви мені подобались, - додав він щиро.

Марта, тримаючись якомога на межі непритомності, прошепотіла:

–  Не згадуйте, Дмитре… ні про що не згадуйте. Це так давно було!

–  Де там давно! Чи й два місяці тому буде… Е, та у вас жар чималий… Аспірин є?