Невидимець
Шрифт:
Дивувало, що тепер, коли я був так близько мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знеможений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал, що поймав мене під час перших моїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалося, не цікавило мене. Але я знав, що це — переходовий стан, спричинений перевтомою та безсонням, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені енергію.
Цілком ясно я зрозумів тільки те, що. справу треба довести до кінця — я все ще був у руках настирливої ідеї. І то чим швидше, бо грошей у мене вже майже не було. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, та на няньок, що доглядали їх, і спробував думати про
— Це — диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.
— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?
— Та знаю…
— Аж тут хтось стукає до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгому старому сюртуці і стертих пантофлях. Він став допитуватись та загрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кота; він був певний цього — язик старої попрацював-таки. Він настирливо хотів знати все. Закони цієї країни — дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я зеперечував, що в мене був кіт. Далі, стугін газового двигуна, казав він, чути на цілий будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він може рознюхати мій секрет. Я намагався стати між ним і своїм концентрувальним апаратом, але це тільки ще більше збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки звичайне комірне. Його будинок завжди мав добру репутацію… І раптом терпець мені увірвався. Я сказав йому забиратися геть. Він почав протестувати; белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить — і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкнув двері і сів, увесь пойнятий дрожем.
Він ще трохи тупцявся за дверима, але я не звертав на це уваги, і нарешті він пішов.
Потому настала криза. Я не знав, що він надумає чинити. Перебиратися на нове мешкання означало б затримку в роботі, а грошей у мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг припустити цього. Зникнути? Це ставало неминучим. Але тоді почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.
На саму думку про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть при самому кінці перервати, мене взяла лють, і враз у мені знову прокинулась уся моя енергія. З трьома томами своїх записок і з чековою книжкою — вони тепер у того бродяги — я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Грейт-Портленд-стріт. З дому я намагався вийти якнайтихше. Але коли я повертався туди, то побачив, що домовласник нишком підіймається по сходах до мене — він, мабуть, чув, як я зачиняв двері. Посміялися б ви, побачивши, як він на площадці відскочив убік, коли я метнувся слідом за ним. Він люто глянув на мене, коли я проходив повз нього, а я грюкнув дверима так, що затрусився ввесь його будинок. Я чув, як він скрався до моєї кімнати, постояв, вагаючись, біля дверей, а тоді зійшов униз. А я зараз же почав готуватися. Все було зроблене протягом одного вечора й ночі. Коли я сидів, не цілком ще очунявши від снотворної дії ліків, які знебарвлюють кров, у мої двері постукали кілька разів поспіль. Потім стукіт припинився, від дверей одійшли, повернулись і заходились стукати знову. Згодом хтось намагався підсунути під двері якийсь синій папірець. Тоді, в нападі гніву, я схопився з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх. “Ну?” — спитав я.
Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення чи щось подібне. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені в обличчя.
Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось булькотливе, він випустив і свічку, і папірець і кинувся тікати темним коридором на сходи.
Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів його теж… моє обличчя було біле, мов з білого каменю.
Все це й справді було жахливе.
Біль пройшов. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку і почуття жаху, який посів мене, коли я побачив, що руки мої — немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорими, і, нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у себе в кімнаті, хоч і заплющував свої прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини бліднули і зникали; останніми зникли білаві нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця… Нарешті, залишилися самі змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.
Через силу я встав. Перший час я був безпорадний, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я почував кволість і голод. Я підійшов до дзеркала і глянув на ніщо… на ніщо, коли не рахувати збляклого пігменту за сітчаткою очей, блідшого, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.
Тільки неймовірним напруженням волі зміг я примусити себе підійти знову до апарата й закінчити процес.
Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня прокинувся, розбуджений стукотом у двері. Я знову почувався на силі. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді я схопився на ноги і якомога тихше заходився розкладати свій апарат на деталі і розкидувати їх по кімнаті — так, щоб ніхто не міг догадатись, як його було збудовано. У двері знову постукали; чиїсь голоси почали кликати мене — спершу це був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Під руку мені нагодились невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, почали тріщати двері. Хтось намагався виважити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька день тому, не піддавалися. Однак це й налякало мене, і розсердило. Тремтячи зі збудження, я квапливо метушився по кімнаті.
Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім я закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж колотило від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, видерли засуви і стали в отворі. То був хазяїн з двома своїми пасербами, здоровими хлопцями років двадцяти трьох-чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кота.
Можете уявити собі, який подив їх узяв, коли вони побачили, що кімната порожня. Один з молодих людей зараз же підбіг до вікна, відчинив і визирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою спідньою губою були на відстані фута від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити йому кулаком у дурнячу пику.
Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що прилучились до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечались між собою, мішаючи єврейську з кокні, і зрештою прийшли до висновку, що я не відповідав їм і що то їм видалося. Почуття надзвичайного піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами, — в кімнату-бо ввійшла і стара, озираючись підозріло, як кішка, — що намагалися розв’язати загадку мого існування.
Домовласник, скільки я міг второпати його суржик, згоджувався з старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов під цей час на площадку. Його покликали сюди і набалакали йому цілу торбу різних нісенітниць.