Невидимець
Шрифт:
— Ви втомилися, — сказав Кемп. — І я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.
Сам він сів між Гріффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гріффін почав оповідати далі.
— Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я найняв кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різних приладь, що я накупляв на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почував себе людиною, що, видобувшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був цілком у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув,
Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніш тут було село, а тенер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалась купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую у вигляді худорлявої, темної постаті, яка йде слизьким, лисніючим тротуаром. Пам’ятаю, що святенницьке і гендлярське містечко викликало в мені дивне почуття відлюдності…
Я анітрохи не шкодував за батьком. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Однак загальне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді все це мене зовсім не обходило.
Правда, ідучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись…
Щось спокусило мене обернутись і озватися до неї. Вона, як виявилося, дуже буденна особа.
Ці відвідини рідної оселі були немов якийсь сон. Я не відчував тоді, що я самотній, що я прийшов із світу в пустелю. Я усвідомлював, що втратив цікавість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнява життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.
Згодом колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого заходити в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберігати тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати у нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, примістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, то — досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перше я спробував з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім і зовсім розвіялась, неначе дим.
Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшові Потім я виконав ще одну цікаву спробу. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном дуже брудного білого худючого кота. Мені стрілила думка: “Все готове для тебе”, — сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і привітно покликав кота. Муркаючи, він ввійшов до кімнати. Бідолашний, він був голодний — і я налив йому молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, у кутку кімнати. Після того кіт почав усе обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала його… Подивилися б ви, як він пирхнув на неї! Я дуже зручно влаштував кота на подушці на своєму розкладному ліжку і дав йому масла, щоб він дозволив себе помити.
— І ви зробили спробу з ним?
— Зробив. Але напоїти кота всіма тими трунками —
— Не зовсім?
— Принаймні у двох пунктах. Кіт же має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока кота. Знаєте?
— Tapetum.
— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кота рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над ним ще деякі маніпуляції, я дав йому опію й поклав разом з подушкою, де він спав, на мій апарат. І коли все його тіло зблякло й, нарешті, зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очАх таки залишилися.
— Дивно.
— Цього я пояснити не можу. Кіт, звичайно, був забинтований та перев’язаний, і я не боявся, що він утече. Але, прокинувшись, коли його тіло ще трохи було видимим, він рознявчався жалісно, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона вічно бувала п’яна і тільки цього кота й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кота. Чи це не мій?” — спитала вона. Я дуже чемно відповів, що ніякого кота тут нема. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалась зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без завіс, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.
— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.
— Кіт?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилки, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.
Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено, і видимого від кота залишились тільки його кігті та тьмяні очі. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомного кота, розв’язав його і, вкрай стомлений, залишивши його спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно зважував та переважував свій експеримент або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так коло Другої години кіт почав нявчати. Я намагався його заспокоїти, розмовляючи з ним, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, його круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би йому молока, але молока не було. Кіт не втихомирювався, а сів під дверима й давай нявчати. Я пробував впіймати його, щоб викинути за вікно, але він не давався до рук і все нявчав то в одному, то в другому кутку кімнати. Нарешті я відчинив вікно і зняв шум. Мабуть, він стрибнув через вікно, бо я ніколи вже не бачив і не чув його.
Потім — бог знає чому — я знову почав думати про похорон мого батька, про непривітний вітряний пагорб, і так тривало, аж доки зазоріло. Переконавшись, що таки не зможу заснути, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.
— І ви гадаєте, що цей невидимий кіт і досі десь живе? — спитав Кемп.
— Якщо його не вбили, — відповів Гріффін. — А чому б і ні?
— Чому б і ні?.. — повторив Кемп. — Але я не хотів переривати вас.
— Дуже можливо, що його вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні по тому він, я знаю, був на Грейт-Тічфілд-стріт, бо я бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.
Майже хвилину він мовчав, а тоді мовив далі:
— Я дуже ясно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-Гілу, я сів на осонні, почуваючи себе дуже погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими випали перед першим снігом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж мені робити далі.