Незнайко в Сонячному місті

Носов Николай Николаевич

Клепка знову засміявся, але, схаменувшись, став затуляти рота руками, від чого замість сміху в нього вийшло якесь рохкання.

— Я попрохала б вас також не рохкати! — з докором сказала Голочка. — У нас рохкати не звикли, а коли так уже хочеться, то можете піти вдома порохкати, а тоді приходьте знову. Гм!.. На чому ж ми зупинились? Ага! На моді. Так от, як бачите, ми зовсім не підкоряємось моді. Навпаки, мода підкоряється нам, бо ж ми самі створюємо нові модні зразки одягу. А оскільки ми самі створюємо моду, то вона нічого не може з нами вдіяти, й справи наші йдуть успішно. Нас тільки зрідка,

як це звикли говорити, лихоманить.

Клепка, якого не переставав розбирати сміх, знову затулився рукою і рохнув. Дивлячись на нього, зарохкав і Пістрявенький.

— Ну от! — розвела руками Голочка. — Як кажуть, з ким поведешся, від того й наберешся. Спочатку один рохкав, а тепер і другий рохкає! Кінчиться тим, що ми всі тут з вами зарохкаємо й підемо додому… Еге ж! Так от… Знову ви мене перебили! На чому ми зупинилися?

— На тому, що ми всі зарохкаємо й підемо додому, — відповів Незнайко.

— Ні, на тому, що нас лихоманить, — підказала Ниточка.

— Так, правильно! Нас лихоманить! Це трапляється, коли до нас приїжджає який-небудь мандрівник з іншого міста. Побачивши на ньому не зовсім звичайний костюм чи якийсь оригінальний капелюх, наші жителі починають думати, що з'явилась нова мода, й біжать по ці костюми чи капелюхи в магазини. Та оскільки в магазинах нічого цього нема, то нам доводиться виробляти нову продукцію, а це зовсім не просто, бо ж треба робити нові зразки матерії, нові викрійки, нові штампи й друкарські валики. Публіка ждати не любить, і нам доводиться робити все наспіх. Ось тому ми й кажемо, що нас лихоманить. Як з цією лихоманкою боротися?.. Дуже просто. Ми — тримаємо зв'язок з магазинами. З магазинів нам повідомляють про кожну нову вимогу коротульок. Учора, наприклад, повідомили, що вже декілька коротульок приходили по жовті штани. Звідси ми робимо висновок, що в наше місто приїхав хтось у жовтих штанах… От скажіть, ви до нас давно приїхали? — запитала Голочка Незнайка.

— Позавчора, — відповів Незнайко.

— Бачите! — зраділа Голочка. — Ви лише позавчора приїхали, а в нас уже вчора було відомо, що в місті з'явився хтось у жовтих штанах. Але цього мало. Ми вже готуємось до випуску жовтих штанів. Прошу вас підійти ближче й познайомитися з художницею Акварелькою. Акварелька створює проект жовтих штанів, оскільки жовтих штанів у нас досі не шили.

Незнайко та його супутники підійшли до Акварельки й побачили, що вона малювала на великому аркуші паперу жовті штани в натуральну величину.

Тим часом Голочка уважно оглянула з усіх боків Незнайка й навіть крадькома помацала тканину його штанів.

— Це добре, що ви до нас зайшли, — сказала вона Незнайкові. — А то ми могли б зробити зовсім не такі штани, яких вимагають. Подібні випадки вже з нами бували… Ти, Акварелько, зверни увагу й зроби поправки у своєму проекті. Штани не повинні бути ні вузькі, ні широкі, ні довгі, ні короткі, а такі: ледь-ледь нижче колін, ледь-ледь вище кісточок. Це найкращий фасон, оскільки в ньому дуже зручно ходити. Матерія шовковиста, глянсувата. Це також зручно, тому що глянсувата матерія менше забруднюється. Колір не лимонний, як ти намалювала, а канарковий. Такий колір значно приємніший для ока. І потім, не треба знизу ніяких ґудзиків. Малюки не люблять, щоб у них на штанах

знизу були ґудзики, бо ці ґудзики весь час за щось чіпляються і врешті-решт все одно поодриваються.

Зустріч з Незнайком дуже благотворно вплинула на Голочку. Вона перестала навіть кидати гнівні погляди на Клепку, який дратував її своїм сміхом. Посадивши гостей на диванчику, вона дуже привітно розмовляла з ними. Дізнавшись, що наші мандрівники прибули з Квіткового міста, вона докладно розпитала Кнопочку, як одягаються у Квітковому місті малюки й малючки і які там бувають моди.

Інші художниці теж узяли участь у бесіді. Одна художниця, на ім'я Шпилечка, запитала Пістрявенького, що йому найбільше сподобалось у Сонячному місті.

— Газівка, тобто газована вода з сиропом, — відповів Пістрявенький. — Головне, що газовану воду можна пити в будь-якому кіоску й до того ж у необмеженій кількості.

— Знайшов чому дивуватися! — встряв у розмову Клепка. — У нас все так. Ви можете зайти в першу-ліпшу їдальню і їсти, що заманеться. В кожному магазині вам дадуть яку завгодно річ і нічого за неї не візьмуть.

— А якщо хто-небудь захоче автомобіль? — запитав Незнайко. — Автомобіль навряд чи дадуть!

— Чому не дадуть? Дадуть! З того часу, як з'явилися кнопочні таксі, ніхто й брати не хоче цих автомобілів, — відповів Кубик. — Скажіть, будь ласка, навіщо мені автомобіль, коли я на кнопочному таксі доїду куди захочу без ніякого клопоту! Адже з власною машиною дуже багато мороки, її треба мити, чистити, змащувати, лагодити, заправляти пальним. Для неї потрібен гараж. Коли ви їдете на власній машині, вам треба правити нею, стежити, коли б на що не наскочити, на кого-небудь не наїхати, тобто весь час працювати й бути напруженим. Якщо ж ви їдете на кнопочному таксі чи в автобусі, то вам і горя мало! Ви можете спокійно читати газету або книжку, можете думати про що хочете, можете зовсім ні про що не думати й навіть вірші складати чи спати собі спокійнесенько. Колись у мене була своя власна машина, але тільки з тих пір, як я її позбувся, я відчув себе по-справжньому вільним коротулькою.

— Але ж багато коротульок у вас мають свої машини, — сказав Незнайко. — В Клепки, наприклад, теж власний автомобіль.

— Я — то справа інша, — відповів Клепка. — Я давній автомобіліст, і їзда на цих нових автомобілях, які самі везуть, куди треба, й з якими нічого не може трапитись, — та їзда не для мене. Для мене насолода сидіти за кермом і самому управляти машиною. Я люблю, щоб їзда була пов'язана з небезпеками, бо я звик до всього цього здавна і мені важко розлучитися із своєю звичкою. Я розумію, що це в мені стара закваска сидить, пережитки, так би мовити, минулого, але поки що нічого не можу з собою вдіяти.

Пістрявенький, якого з самісінького ранку мучив голод, нарешті не витерпів і сказав:

— Братці, а чи нема тут у вас чогось попоїсти чи хоча б газованої водички з сиропом? Я з ранку ще нічого не їв.

— Ах ми осли! — закричав, спохватившись, Клепка. — Що ж ми тут сидимо й розмови точимо! Ходімо швидше в їдальню. Адже соловей, як кажуть, піснями не ситий.

Це прислів'я дуже сподобалось Пістрявенькому, і з того часу він завжди, коли хотів їсти, казав: «Соловей піснями не ситий».