Незнайко в Сонячному місті

Носов Николай Николаевич

Одинадцята година вечора — теж час не ранній, до того ж наші приятелі не зразу прийшли додому, а спочатку потрапили у відділення міліції, де черговий міліціонер вичитував Коржикові двадцятихвилинну нотацію за те, що він порушив правила вуличного руху. Одне слово, додому вони прийшли, коли була пізня ніч.

І все ж і той, і другий були задоволені досягнутими наслідками, і Жартунчик сказав:

— От ми й додому дісталися, не бути мені Жартунчиком, слово честі. Тепер треба повечеряти та швидше спати.

—

Що правда, то правда, — згодився, позіхаючи на весь рот, Коржик. — У гостях скільки не їси, а вдома попоїсти не завадить.

Друзі пішли прямо на кухню і стали натискувати кнопки біля дверцят кухонного ліфта. За кілька хвилин вони вже сиділи за столом і вечеряли. Щелепи їхні рухались ліниво, ніби з обов'язку, очі самі собою злипались, та все ж вони обидва без угаву про щось базікали неслухняними язиками. Нарешті Жартунчик наївся і, не промовивши більше ні слова, підвівся з-за столу й пішов спати. Зайшовши до кімнати, він погасив електрику, після чого роздягся і ліг у постіль. Слідом за ним прийшов Коржик. Побачивши, що Жартунчик уже погасив світло, він дістався у темряві до свого ліжка, роздягнувся і вже хотів лягти, але, простягнувши руку, відчув, що на постелі хтось лежить. Коржик подумав, що це Жартунчик ліг помилково на його ліжко, і сміючись сказав:

— Що за жарти! Ти чого заліз у моє ліжко?

— Що ти там кажеш, не бути мені Жартунчиком, — одізвався з свого ліжка Жартунчик.

— Як — що? — здивувався Коржик. — Де ти?

— Тут я, не бути мені Жартунчиком. Де ж я ще маю бути?

Почувши, що Жартунчик озвався із зовсім іншого боку, Коржик знову простягнув у темряві руку й помацав груди Свистунчика, який лежав на ліжку й спав так міцно, що навіть не ворухнувся.

— Ти знаєш, а в мене тут уже хтось лежить, — сказав Коржик.

— Хто там? — здивувався Жартунчик.

Коржик обмацав у темряві шию сонного Свистунчика, потім обличчя, ніс, лоб, волосся…

— А хто його знає! Чиясь голова з волоссям… — сказав він, здивовано розвівши руками.

— Ось тобі й маєш! — засміявся Жартунчик.

Треба сказати, що Жартунчик і Коржик не дуже злякались, виявивши в себе вдома чужого коротульку. Можна навіть сказати, що вони зовсім не злякалися. Справа в тому, що в Сонячному місті вже давно не було ніяких випадків крадіжок чи хуліганства. Всі коротульки жили між собою дуже мирно, і нікому й на думку не спадало залізти до чужої квартири з яким-небудь недобрим наміром.

— Слово честі, не бути мені Жартунчиком, тут просто сталося якесь непорозуміння! — сказав, сміючись, Жартунчик.

— Знаєш, напевно, хто-небудь із наших приятелів зайшов, коли нас не було. Ждав, ждав, потім йому набридло ждати, він і заснув випадково, — висловив здогад Коржик.

— Правильно! — зрадів Жартунчик. — Ану засвіти світло. Коржик увімкнув електрику. Друзі

підійшли до ліжка

й стали розглядати Свистунчика, який спокійнісінько собі спав.

— Хто ж це? Ти його знаєш? — запитав Коржик.

— Уперше бачу, не бути мені Жартунчиком!

— Тьху! — плюнув з досадою Коржик. — Я теж уперше бачу. Головне, спить, як у себе вдома!

— Це щось підозріле, Коржику, слово честі! Не бути мені Жартунчиком, якщо ми з тобою не залізли помилково до чужої квартири. Треба тікати швидше, поки він не прокинувся.

Коржик уже хотів тікати, але, роздивившись, сказав:

— Ні, по-моєму, це наша квартира. Треба розбудити його й запитати, як він сюди потрапив.

Жартунчик почав трясти за плече Свистунчика. Нарешті Свистунчик прокинувся.

— Як ви сюди потрапили? — запитав він, здивовано дивлячись на Жартунчика й Коржика, які стояли перед ним у самій спідній білизні.

— Ми? — розгубився Жартунчик. — Чуєш, Коржику, це як це… тобто так, не бути мені Жартунчиком. Він запитує нас, як ми сюди потрапили! Ні, це ми вас хотіли запитати, як ви сюди потрапили?

— Я? Як завжди, — знизав плечима Свистунчик.

— «Як завжди»! — вигукнув Жартунчик. — По-вашому, ви де перебуваєте?

— У себе вдома. Де ж іще?

— Оце так номер, не бути мені Жартунчиком! Слухай, Коржику, він каже, що він у себе вдома. А ми з тобою де?

— Так, правда, — встряв у розмову Коржик. — А от ми з ним тоді, по-вашому, де, га?

— Ну й ви в мене вдома.

— Бач, який! А ви в цьому впевнені?

Свистунчик оглянувся довкола й від подиву навіть підвівся на ліжку.

— Слухайте, — сказав нарешті він, — як я сюди потрапив?

— Ах, щоб тобі, не бути мені Жартунчиком, слово честі! Та ми самі вже півгодини добиваємось від вас, як ви потрапили сюди, — сказав Жартунчик.

Переконавшись, що вся плутанина сталася з його вини, Свистунчик дуже зніяковів і пробурчав:

— Вибачте, друзі! Прошу вас, даруйте мені! Тепер я бачу, що помилково потрапив у чужу квартиру. Тож-то я дивлюся, що тут меблі наче не такі, як у мене. Та й шпалери на стінах не такі. У мене жовті, тьху! А тут якісь сині…

З цими словами Свистунчик виліз з-під ковдри й попрямував до дверей.

— Стривайте, — зупинив його Коржик. — Ви хоч одягніться…

— Ах, так! Вибачте! — знічено пробурмотів Свистунчик і почав одягатися.

Він дуже квапився, і тому в нього все виходило не так, як слід. Краватку він надів навиворіт, шкарпетки переплутав; права нога в нього ніяк не хотіла пролазити в холошу, тому він довго стрибав по всій кімнаті на лівій нозі, зрештою налетів на квітковий горщик з маргаритками й розбив його на друзки. Закінчилося тим, що він, розгубившись, нацупив на себе куртку Коржика й пішов у ній.