Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Але ж постривай, Гелено; посидь трохи і опануй себе. Пан Боргам зовсім не поспішає, бо майже не сумнівається, що ти приймеш його пропозицію; а я хочу з тобою поговорити. Скажи мені, люба, які твої аргументи проти нього? Ти ж не заперечуватимеш те, що він – чесний і шляхетний чоловік?

– Ні.

– Хіба ти не вважаєш, що він розумний, поміркований, поважний?

– Вважаю; можливо, все, що ви про нього кажете, справедливе, але…

– Але, Гелено! Чи ж багато таких чоловіків зустрінеш ти в житті? Чесний, шляхетний, розумний, поміркований, поважний! Невже ти, не вагаючись, відмовиш власникові таких чеснот? Подумай про кожну з них (а я могла б ще

багато чого додати до цього переліку) і зваж на те, що все це покладене до твоїх ніг. На все життя ти забезпечиш собі це неоціненне щастя – гідного й чудового чоловіка, який кохає тебе ніжно, але не так безтямно, аби бути сліпим до твоїх вад, і буде твоїм надійним провідником у житті, а також партнером у вічному блаженстві. Подумай, як…

– Але я ненавиджу його, тітко! – сказала я, уриваючи цей незвичайний потік красномовства.

– Ненавидиш його, Гелено! Хіба це по-християнському?! Ти його ненавидиш? Він же така хороша людина!

– Я ненавиджу його не як людину, а як чоловіка. Як людину, я так люблю його, що бажаю йому кращої дружини, ніж я – такої ж хорошої, як і він сам, або навіть кращої, якщо таке взагалі можливо; але я ніколи не змогла б стати його дружиною, бо…

– Чому не змогла б?

– По-перше, йому як мінімум сорок років, а мені лише вісімнадцять; по-друге, він обмежений і до нестями фанатичний; по-третє, його смаки і вподобання не збігаються із моїми; по-четверте, його зовнішність, голос і манери якось по-особливому мені неприємні; і, нарешті, вся його особистість викликає у мене відразу, якої я ніколи не зможу подолати.

– Тоді ти повинна подолати її. І будь ласкава, порівняй його на хвилину з містером Гантингтоном і, відкинувши його приємну зовнішність (яка нічого не додає гідності чоловіка, або щастю сімейного життя, і яку ти сама не шануєш, як часто й визнавала), скажи мені, який із чоловіків кращий.

– Я не сумніваюсь, що містер Гантингтон – набагато кращий чоловік, ніж ви про нього думаєте; але ми зараз говоримо не про нього, а про пана Боргама; оскільки для мене краще жити і вмерти самотньою, ніж бути його дружиною, то я скажу йому про це відразу й не триматиму його у невизначеності – тож дозвольте мені піти.

– Але не відмовляй йому прямо; він і думки такої не припускав, і це його страшенно образить: скажи, що ще не думаєш про шлюб…

– Я думаю про нього.

– Або ж бажаєш познайомитися з ним ближче.

– Але я не бажаю подальшого знайомства – якраз навпаки.

І не чекаючи наступних застережень, я залишила кімнату і пішла шукати пана Боргама. Він міряв кроками вітальню, наспівуючи собі щось під носа і покусуючи кінець свого ціпка.

– Люба моя панночко, – сказав він, вклоняючись і самовдоволено посміхаючись, – я маю дозвіл вашого доброго опікуна…

– Знаю, сер, – мовила я, бажаючи скоротити цю сцену, – і дуже вдячна, що ви обрали мене, але я змушена відхилити честь, яку ви хотіли мені зробити, бо ми не створені одне для одного і ви самі побачили б це, якби ми вчинили цей крок.

Моя тітка мала рацію. Було цілком очевидно, що він не сумнівався у моїй згоді, а думка про категоричну відмову й не ночувала в його голові. Він був вражений, здивований такою відповіддю, але водночас був надто скептичний, аби образитися, тож знову почав атакувати мене.

– Знаю, люба, що між нами є значна невідповідність у літах, у темпераменті й, можливо, в деяких інших речах; але запевняю вас, що не буду суворим у виправленні вад і недоліків такої молодої і гарячої натури, як ваша, тож якщо й докорятиму вам за них з усією батьківською

турботою, то повірте мені, що жоден юний коханець не міг би ставитися з такою ніжною поблажливістю до об’єкта своєї прихильності, як ставитимусь я до вас; а з іншого боку, дозвольте мені сподіватись, що ви належно оціните мій досвід і статечну звичку до міркувань, оскільки я намагатимуся зробити їх запорукою вашого щастя. Ну, давайте! Що скажете? Давайте обійдемось без фанаберій та примх і висловимо все й відразу.

– Можу лише повторити те, що сказала: я переконана, що ми не створені одне для одного.

– Ви справді так думаєте?

– Думаю.

– Але ж ви не знаєте мене! Може, ви хотіли б подальшого знайомства, більше часу для…

– Ні, не хотіла б. Я вже знаю вас так добре, як тільки зможу коли-небудь пізнати, і краще, ніж ви знаєте мене, а то ви ніколи не мріяли б побратися з такою невідповідною людиною – такою украй непідходящою для вас з усіх боків.

– Моя люба панно, я не шукаю досконалості; я можу пробачити…

– Спасибі, пане Боргам, але я не зловживатиму вашою великодушністю. Можете зберегти свою поблажливість і люб’язність для більш гідного об’єкта, який не випробовуватиме їх.

– Але дозвольте попросити вас проконсультуватися із вашою тіткою; ця чудова пані, я певен, буде…

– Я вже консультувалася із нею; і знаю, що її побажання збігаються з вашими; але в таких важливих питаннях я дозволяю собі судити самостійно; і жодне переконання не зможе змінити мої уподобання, або не змусить мене вважати, що такий крок буде запорукою мого щастя або вашого – і мене дивує, що чоловік із вашим досвідом та розсудливістю може думати про те, аби вибрати таку дружину.

– Ага, добре! – сказав він. – Мене й самого це іноді дивувало. Я інколи казав собі: «Послухай, Боргаме, чого тобі треба? Обережно, чоловіче – не будь нерозважливим! Це мила, чарівна істота, але не забувай – те, що вабить закоханого, часто виявляється найбільшими тортурами для законного чоловіка!» Запевняю вас, мій вибір було зроблено після значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?

– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:

– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.

Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала: