Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Мені немає ніякого діла до Анабелли Вілмот, – сказала я, аж скипівши від обурення.
– Але мені є діло, ви ж знаєте, – відповів він із притиском.
– Це не має для мене жодного значення, сер, – заперечила я.
– Невже не має, Гелено? Ви заприсягнетесь у цьому? Заприсягнетесь?
– Ні, я не буду присягатися, містере Гантингтон! Мені час іти! – вигукнула я, не знаючи, сміятися мені, плакати чи вибухнути люттю.
– Ну, то йди собі, злючко! – сказав він, але, випустивши мою руку, пригорнув мене за шию й поцілував.
Тремтячи від гніву, хвилювання й не знаю, чого ще, я вирвалася й, узявши свічку, кинулась нагору
Тієї ночі я зовсім трохи поспала, а вранці встала збентеженою і стурбованою, бо мала зустрітися з ним за сніданком. Я не знала, як з ним поводитися. Якби я надала своєю обличчю холодної шляхетної байдужості, то це навряд чи подіяло б на нього, бо він уже дізнався про моє захоплення ним. Та все ж таки щось треба було робити, аби покласти край його самовпевненості. Тож я зустріла його бадьоре ранкове привітання спокійно і холодно й відхилила одну чи дві його спроби залучити мене до розмови, а з іншими гостями поводилася вкрай люб’язно, надто ж з Анабеллою Вілмот, і навіть до її дядька і пана Боргама при нагоді ставилася дуже поштиво, аби показати містерові Гантингтонові, що моя стриманість не була результатом кепського настрою чи депресії.
Проте він був не з тих, кого можна було відштовхнути такою поведінкою. Багато він не розмовляв зі мною, та коли все ж таки розмовляв, то робив це з такою свободою і відкритістю, з такою добротою, немовби знав, що його слова були музикою для моїх вух; а коли його погляд зустрічався із моїм, це супроводжувалося усмішкою – можливо, самовпевненою – зате настільки приємною і щирою, що я просто не могла гніватися далі, адже невдоволення тануло від тієї усмішки, як тануть під літнім сонцем уранішні хмаринки.
Після сніданку майже всі джентльмени із хлоп’ячим завзяттям вирушили полювати нещасних куріпок – мій дядько і пан Вілмот на своїх мисливських поні, містер Гантингтон і лорд Лоубаре пішки. Не подався на полювання лише пан Боргам, який, зважаючи на дощ, що пройшов уночі, вирішив, що посидить дома і приєднається до них згодом, коли сонце підсушить землю. І от він сидів з нами, довго і докладно розводячись про те, що то за шкода, буває, коли намочиш ноги, причому робив це з незворушною статечністю, а містер Гантингтон і мій дядько побрали рушниці й вийшли з дому, заглянувши спочатку до стаєнь, аби поглянути на коней і випустити собак.
Не маючи ніякого бажання проводити весь ранок у товаристві пана Боргама, я знайшла собі притулок у бібліотеці і, діставши свого мольберта, почала малювати. Той мав служити виправданням за те, що я пішла з вітальні, крім того, я хотіла закінчити картину. До тієї роботи я доклала значних зусиль і сподівалася, що вона буде шедевром, хоча й дещо претензійного характеру. За допомогою яскравої небесної блакиті, теплого світла та глибоких довгих тіней я намагалася зобразити сонячний ранок. Всупереч правилам живопису я наважилася зробити траву і листя яскраво-зеленими, як ото буває навесні або ж на початку літа. На тому полотні була зображена лісова галявина. Посередині було кілька темних сосон, на передньому плані – частина стовбура й віти великого дерева, а листя на них було золотисто-зеленого кольору – золотистого не від осінньої пори, а від сонячного світла. На цій гілці, яка виділялася на тлі похмурих ялиць, сиділа пара горлиць, а під деревом на зеленій траві, що поросла маргаритками, стояла
Насилу взялася я до роботи, яка, щоправда, потребувала лише кількох штрихів для повного завершення, аж попід моїм вікном пройшли мисливці. Воно було наполовину відчинене, і містер Гантингтон, певно, побачив мене, бо вже за півхвилини повернувся і, сперши рушницю об стіну, підняв віконну раму, заліз до кімнати й глянув на мою картину.
– Дуже мило, – за кілька хвилин озвався він. – Підходящий етюд для молодої панни. Весна, яка саме перетворюється на літо; ранок, що якраз наближається до півдня; дівоцтво, яке перетворюється на жіночу зрілість, і надія, що межує зі здійсненням. Гарненька дівчина! А чому ви не зробили її чорнявою?
– Я гадала, світлі коси їй личитимуть більше. Бачите, я зробила її блакитноокою і пухкенькою, а також білявою і квітучою.
– Слово честі, справжнісінька дівчина з шинку! Закохався б у неї, якби тут не було художниці. Свята невинність! вона думає про те, що настане пора, коли до неї теж залицятимуться палко та ніжно, як до цієї горлиці, й уявляє собі, як приємно це буде і якою ніжною і вірною буде вона.
– І яким ніжним та вірним буде він із нею, – сказала я.
– Можливо, бо в цьому віці надія породжує дикі й дивні ілюзії.
– То ви називаєте це дикою екстравагантною ілюзією?
– Серце підказує мені, що ні. Колись і я міг так думати, але зараз я кажу: дайте мені дівчину, яку кохаю, і я присягнусь у вічній вірності їй і лише їй – в юності та старості, в житті та смерті, якщо вже старість і смерть таки мають прийти.
Він сказав це так серйозно, що моє серце забилося від захвату; але вже за хвилину він змінив тон і зі значущою посмішкою запитав, чи не маю я «якихось іще портретів».
– Ні, – відповіла я, зашарівшись від збентеження та гніву.
Але моя тека з малюнками лежала на столі, тож він узяв її і почав порпатися в малюнках.
– Містере Гантингтон, то мої незакінчені ескізи, – вигукнула я, – і я ніколи нікому не дозволяю на них дивитися!
І хотіла була видерти її в нього, та він не випускав її з рук, запевняючи, що йому «над усе подобались незакінчені ескізи».
– Але я не даю їх… я справді не можу дати вам цю теку!
– Тоді дайте мені те, що всередині, – сказав він, і коли я таки видерла теку, встиг витягти відтіля більшу частину малюнків, погортав їх і, вигукнувши: «Дяка долі, ось ще один!», поклав до кишені жилета маленький овальний листок – то був його портрет, якого намалювала я з ескізу і доклала величезних зусиль, щоб довести його до кінця.
– Містере Гантингтоне, – вигукнула я, – наполягаю, щоб ви мені це зараз же віддали! Це моє, і ви не маєте жодного права брати його. Негайно давайте сюди – я вам ніколи не пробачу, якщо не віддасте!
Та що дужче я наполягала, то більше він реготався. Врешті він віддав мені його.
– Що ж, якщо він такий дорогий для вас, то не буду позбавляти вас цієї втіхи! – сказав він.
Аби показати йому, яким дорогим він для мене був, я розірвала той листок і кинула у вогонь. Він не був до цього готовий. Його веселощі де й поділися і, глянувши, як палахтить у вогні той малюнок, він підвівся, а потім, недбало кинувши: «Гм! Піду-но я зараз постріляю», виліз надвір через вікно, взяв рушницю і, насвистуючи якусь мелодію, пішов собі.