Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

Розділ XXII

5-е жовтня. – Моя чаша з медом не без домішок: у ній виявилася гіркота, і я мушу зізнатися собі у цьому, хоч і намагалася це приховати. Знай умовляю себе, що меду в ній більше, та хоч що там кажи, а мусиш пити та й годі. Я не можу заплющувати очі на Артурові вади; і чим більше я його кохаю, тим більше вони мене непокоять. Серце його виявилося не таке вже гаряче та великодушне, як я гадала. Принаймні сьогодні він продемонстрував те, що заслуговує гіршої назви, ніж просто бездумність. Він і Лорд Лоубаре супроводжували нас із Анабеллою під час

довгої прогулянки верхи; він їхав поруч зі мною, а лорд із Анабеллою трохи

попереду, причому останній раз у раз нахилявся до своєї супутниці, ніби мав із нею ніжну і довірливу бесіду.

– Ті двоє дадуть нам фору, Гелено, якщо ми не пильнуватимемо, – зауважив Гантингтон. – Вони таки одружаться, ніяких сумнівів. Цей Лоубаре просто очманів. Але, підозрюю, він потрапить у халепу, побравшись із нею.

– Вона теж потрапить у халепу, – мовила я, – якщо те, що я про нього чула, відповідає дійсності.

– І не сподівайся. Вона знає, за чим полює; а от він, йолоп такий, сам себе дурить, вважаючи, що вона буде йому хорошою дружиною, та ще й гадає, ніби вона кохає його, бо якось вона сказала, що для неї головне кохання, а не маєток і титули.

– Але хіба він залицяється до неї не через її багатство?

– Ні, звичайно. Спочатку його приваблював її маєток, але зараз думка про багатство не входить до його розрахунків. Ні, він закохався. Він думав, що ніколи не зможе покохати знову, але це таки сталося із ним. Він мав одружитися два чи три роки тому, але втратив наречену, бо розтринькав свій маєток. На жаль, у нього пристрасть до азартних ігор, та ще й талану немає, бо завжди програвав тричі, а вигравав лише раз. Я ніколи не був схильний до такого способу самокатування. Я витрачаю гроші на розваги – не бачу ніякої радості у тому, аби тринькати їх на злодіїв і шулерів, а як вони закінчуються, то треба їх притримувати.

Але час від часу я вчащав до гральних будинків, аби глянути, як поводяться божевільні прибічники щасливого шансу, – й то було дуже цікаве, а часом і кумедне видовище, можу тебе запевнити, Гелено. Лоубаре геть утратив глузд, бо раз у раз вирішував кинути гру і завжди сам порушував свої постанови. Йому хотілося спробувати «ще раз», і якщо він трохи вигравав, то сподівався ще трохи виграти наступного разу, а якщо програвав, то не годилось все кидати за таких обставин; він мав продовжувати, аж поки виграє, адже безталання не триватиме вічно, й кожна вдала спроба розглядалась як початок кращої пори, поки досвід не доводив протилежного. Врешті його охопив відчай, і ми кожного дня пильнували, аби він не заподіяв собі смерті, – не таке вже й велике діло, шепотіли деякі з нас, оскільки він уже перестав бути окрасою нашого клубу. Аж урешті він таки зупинився. Він зробив велику ставку і вирішив, що вона буде останньою, хоч програє він, хоч виграє. Він і раніше так вирішував і так само часто порушував свою ж постанову; так сталося і цього разу. Він програв; і поки його противник загрібав гроші, він побілів як крейда, мовчки відійшов убік і втер чоло. Я був тоді поруч і досить добре знав, які думки крутились у його голові.

«Це вже буде остання, Лоубаре?» – запитав я, наблизившись до нього.

«Передостання», – відповів він із похмурою посмішкою; а потім гупнув кулаком по столу і, перекрикуючи бряжчання монет і лайку гравців, серйозно і врочисто поклявся, що робить останню спробу і закликав на свою голову всі лиха, якщо він ще коли-небудь

візьме карти до рук. Потім він подвоїв свою попередню ставку. Тієї ж миті з’явився Гримзбі. Лоубаре люто подивився на нього, бо Гримзбі майже так само славився своїм успіхом в іграх, як лорд своїм безталанням. Проте вони почали грати. Чи то Гримзбі був таким вправним гравцем, чи просто скористався завзяттям Лоубаре і пошив його в дурні, але вийшло так, що лорд програв і цього разу.

«Ти краще спробував би ще раз», – сказав Гримзбі, перехилившись через стіл. А потім підморгнув мені.

«Мені немає чого поставити», – сказав бідолашний чортяка зі страшною посмішкою.

«О, Гантингтон позичить тобі», – промовив хтось.

«Ні, ти чув мою клятву», – із тихим відчаєм відповів Лоубаре.

«Це вже востаннє, Лоубаре?» – запитав я, коли ми опинились надворі.

«Востаннє», – відповів він. І я одвів його додому, тобто до нашого клубу, бо він був покірний, мов дитина, а тоді напоїв його бренді з водою і врешті він трохи пожвавішав.

«Гантингтоне, я розорений!» – сказав він, беручи з моїх рук третю склянку.

«Тільки не ти, – сказав я. – Ти дізнаєшся, що чоловік може жити без грошей так весело, як черепаха без своєї голови, або оса без свого тіла».

«Але я у боргах, – сказав він, – глибоко в боргах. І я ніколи, ніколи не зможу з них вибратись».

«Гаразд, і що з цього? Чимало людей жило і помирало в боргах; і тебе не ув’язнять, ти ж знаєш, бо ти – пер». І я налляв йому четверту склянку.

«Але я не люблю боргів! – вигукнув він. – Я не можу їх терпіти!»

«Чого не можна вилікувати, те треба терпіти», – сказав я, наливаючи п’яту склянку.

«Крім того, я втратив Кароліну».

І він почав нюняти, бо вже добряче нализався.

«Байдуже, – відповів я, – на світі є не одна Кароліна».

«Для мене лише одна, – сумно зітхнув він. – Та хоч би скільки їх було, хіба ж посватаєш їх без грошей»?

«Не журися, знайдеться дівчина, що вийде за тебе через твій титул; крім того, в тебе є фамільний маєток, а він успадковується без права відчуження, ти ж знаєш».

«На Бога, хотів би я мати можливість продати його, аби виплатити борги», – пробурмотів він.

«А потім, – сказав Гримзбі, який щойно увійшов, – ти можеш спробувати ще раз, ти ж знаєш. На твоєму місці я зробив би це».

«Не буду, кажу тобі!» – вигукнув він. І, підвівшись, вийшов з кімнати.

На перевеликий наш подив, Лоубаре більше не грав, хоча Гримзбі зі шкури пнувся, аби він порушив клятву, – та, на лихо собі, лорд почав заглядати в чарчину і незабаром виявив, що демон горілки був такий же чорний, як і демон гри, і його так само важко позбутися, тим паче що добрі друзі чимдуж підтримували його в цьому ділі.

– То вони самі були демонами, – вигукнула я, не в змозі стримати своє обурення. – А ви, містере Гантингтон, виходить, були першим, хто його спокусив.

– А що ми могли вдіяти? Ми робили це з доброти душевної, крім того, він став страшенним занудою і гнітив нас, хоч раніше був постійним джерелом веселощів. Навіть Гримзбі міг посміятися з його дотепів – вони захоплювали його значно більше, ніж мої жарти. Та якогось вечора, коли ми пиячили після одного з наших клубних обідів, лорд знову замовк, спершись головою на руку, а тоді раптом звів голову і вигукнув: «Джентльмени, де кінець цьому всьому? – Коли це все скінчиться?» І підвівся.