Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Не назавжди, – вигукнула я, – «поки не віддаси ти й останнього шеляга [5] »; бо «коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь [6] »; і Той, Хто «силою, якою Він може і все підкорити Собі, хоче, щоб усі люди спаслися [7] »…
– О Гелено! де ти всьому цьому навчилася?
– Із Біблії, тітко. Я продивилась її уздовж і впоперек і знайшла приблизно тридцять місць, які підтримують цю теорію.
5
Євангеліє
6
Перше послання апостола Павла до коринтян, 3:15.
7
Послання апостола Павла до філіп’ян, 3:21, Перше послання апостола Павла до Тимофія, 2:4.
– А ти не знайшла таких місць, які доводять небезпеку і помилковість такого переконання?
– Як по правді, то я таки знайшла кілька місць, які можуть на перший погляд суперечити цій думці; але всі ці місця матимуть тлумачення, що відрізняється від традиційного, і в більшості з них єдина складність полягає у слові, яке ми перекладаємо як «нескінченний» або «вічний». Я не знаю грецької мови, але вірю, що точне значення цього слова – «назавжди». Звичайно, я не буду розповідати всім про це тлумачення, а то якийсь бідолаха ще почне користатися ним собі на погибель, але думка ця зігріває моє серце і я не розлучилася б із нею за всі багатства світу!
На цьому наша розмова скінчилася, бо вже пора було збиратися до церкви. Ранкову службу відвідували всі, крім дядька, який ніколи туди не ходив, і пана Вілмота, який лишився з ним удома, аби пограти в криббідж. [8] Пополудні міс Вілмот і лорд Лоубаре не пішли на відправу, але містер Гантингтон зволив знову нас супроводжувати. Чи робив він це, аби здобути прихильність моєї тітки, не можу сказати, але якщо воно справді було так, то йому треба було трохи краще поводитися в церкві. Мені його поведінка під час служби взагалі не сподобалась. Тримаючи свого молитовника догори ногами або розгортаючи його в будь-якому місці, тільки не в потрібному, він роззирався довкола, поки йому не траплялося випадково упіймати тітчин або мій погляд, і тоді він знову зазирав до молитовника із виразом удаваної набожності, який був би кумедним, якби не так дратував. Якось під час проповіді містера Лейтона він раптом дістав свій золотий пенал і вхопив Біблію. Помітивши, що я зиркнула на нього, він прошепотів, що збирається занотувати проповідь, а натомість намалював карикатуру на проповідника, зробивши з цього поважного благочестивого пана старого лицеміра. По дорозі додому він розмовляв із моєю тіткою про проповідь із такою стриманою розсудливістю, що я мало не повірила, ніби він таки був уважним і здобув користь від неї.
8
Картярська гра на гроші (зазвичай для двох учасників).
Перед обідом мій дядько покликав мене до бібліотеки, аби обговорити дуже важливу справу.
– Отже, Гелено, – сказав він, – цей молодий Гантингтон просив твоєї руки: що я повинен сказати на це? Твоя тітка відповіла б «ні» – а що скажеш ти?
– Я кажу «так», дядьку, – відповіла я, не вагаючись ні хвилини, бо вже прийняла рішення стосовно цієї теми.
– Дуже добре! – вигукнув він. – Ось хороша чесна відповідь – як для дівчини, просто чудово! Добре, я напишу завтра твоєму батькові. Він неодмінно дасть свою згоду, тож можеш вважати, що справу владнано. Для тебе було б краще, якби ти вибрала Вілмота, скажу тобі; але ти цьому не повіриш. У тому періоді життя, в якому знаходишся ти, тон задає кохання: у моєму – вагоме золото. Гадаю, ти й не думала про те, аби перевірити фінансовий стан свого чоловіка або забивати голову думками
– Не думаю, що я маю це робити.
– Ну тоді будь вдячною, що біля тебе є мудріші голови, аби думати за тебе. У мене ще не було достатньо часу уважно вивчити стан справ цього молодого шельми, але я бачу, що значна частина чималої власності його батька вже розтринькана, – та все ж, думаю, ще залишився досить непоганий її шмат і трохи дбайливого піклування ще може зробити з цієї власності лялечку; ще ми маємо умовити твого батька дати тобі пристойний посаг, а якщо ти будеш добре себе поводити, хто знає, що я захочу відписати тобі в своєму заповіті! – підморгнувши, сказав дядько.
– Дякую, дядьку, за це і за всю вашу доброту, – відповіла я.
– Атож, і я ще розпитав цього молодого жевжика про дарчі листи, – провадив далі він, – і хлопець видався мені налаштованим на те, щоб бути досить щедрим у цьому питанні…
– Я знала, що він таким і буде! – сказала я. – Але, благаю, хай думки про це не непокоять ні вас, ні його, ні мене; бо все, що маю я, буде його, і все, чим володіє він, буде моїм; а що ще може потребувати кожен із нас? – І я вже збиралась вийти з кімнати, аж він покликав мене назад.
– Чекай, чекай, – вигукнув він, – ми ще не призначили дату. Коли це має статися? Твоя тітка відкладала б це до Бог знає коли, але він прагне стати до шлюбу якомога раніше, слухати не хоче про те, щоб чекати довше місяця; ти, гадаю, будеш тієї ж думки, тож…
– Зовсім ні, дядьку; навпаки, я б хотіла почекати принаймні до закінчення Різдва.
– О! тьху, тьху! не розповідай казочок – мені краще знати! – недовірливо вигукнув дядько.
Проте це відповідає дійсності. Я зовсім не поспішаю. Це вже саме по собі щастя – знати, що ми поєднаємося й що він справді кохає мене, а я сама можу кохати його так віддано і думати про нього так часто, як мені заманеться. Однак я сказала, що про дату весілля треба порадитися з тіткою.
Розділ XXI
1-е жовтня. – Усе вже владналося. Мій батько дав свою згоду, і весілля призначили на Різдво. Моїми дружками будуть Мілісент Гаргрейв та Анабелла Вілмот, – не тому, що я у такому вже захваті від останньої, а просто через те, що не маю іншої подруги.
Коли я розповіла Мілісент про свої заручини, вона просто-таки роздратувала мене своєю реакцією. Якусь хвилю вона здивовано дивилася на мене, а потім сказала:
– Гаразд, Гелено, гадаю, я маю привітати тебе – і я рада бачити тебе такою щасливою; але не думала, що ти вийдеш за нього; і не можу не дивуватися, що він так тобі подобається.
– Чому так?
– Бо ти набагато краща від нього, а в ньому є щось таке зухвале і відчайдушне, що я завжди відчуваю бажання забратися з його дороги, коли бачу, що він наближається.
– Ти боязка, Мілісент; і це не з його вини.
– А потім ще його погляд, – продовжила вона. – Люди вважають його гарним, і, звісно, він таки гарний; але мені не подобається такий тип краси, і я здивована, що тобі він сподобався.
– Але чому ж, благаю?
– Ну, ти знаєш, я думаю, що в його зовнішності немає нічого благородного чи піднесеного.
– Насправді ти здивована, що мені може подобатись чоловік, не схожий на помпезних героїв рицарських романів. Так от, дай мені мого коханого з плоті й крові, і я полишу всіх серів Гербертів і Валентинів тобі.
– Я сама їх не хочу, – відказала вона. – Я теж задовольнюсь плоттю і кров’ю – лише крізь цю плоть має сяяти дух і переважати її. А тобі не здається, що обличчя містера Гантингтона надто вже червоне?
– Ні! – обурено вигукнула я. – Воно взагалі не червоне. На його обличчі є лише приємний рум’янець, здорова свіжість – теплий, блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніює із темнішим кольором щік. Я ненавиджу, коли чоловік білий і рум’яний, як розфарбована лялька, або весь хворобливо білий, або смаглявий, ніби закопчений, або трупно-жовтий.