Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії
Шрифт:
Алю настільки вразила поява недомальованого нею чоловічка, що вона геть забула, де знаходиться.
Та тут Недороль прошепотів:
— Не гай часу, він зараз вийде з Тронної Зали!
Аля поспішила до дверцят і щасливо вибралася з замку. Старанно замкнула за собою хвіртку, а ключик поклала до кишеньки в якій все ще лежала стрічка від другої кіски.
— Ну що? — зустрів її в дверях Недотелю Недоладько.
Аля засмучено промовила:
— Нічого, Недороль теж не знає дороги. Але не треба
— Хто? — в один голос запитали Недоладько та Недоштанько, який саме надійшов.
— Недочеревик!
— Ха! Дізналася! — зневажливо пирхнув Недоштанько. — Задля цього не варто було пробиратися до замку!
Аля здивовано подивилася на Недоладька. Недочеревик ніколи нікому не покаже цю дорогу, — пояснив той.
— Треба примусити його! — вигукнула дівчинка.
— Ет, не вигадуй! — знову пирхнув Недоштанько. — Як же його примусиш?! Та він одним словом зітре тебе на порошок!
— Нічого, нічого, щось придумаємо! — заспокоїв його Недоладько. — Треба тільки дізнатися, де він живе.
— Здається, я знаю, — буркнув Недоштанько. — На пустирі, за містом, біля смітника стоїть маленький будінок без вікон і дверей. Якось я бачив, як з одного боку будиночка відчинилися двері, яких ще за хвилину там і не було. А з них вийшов Недочеревик.
Недоштанько перейшов на шепіт:
— Я одразу його впізнав, хоч раніше ніколи й не бачив! Тільки він один носить червоний ковпак. Крім того, на лівій нозі у нього не було черевика.
— Тоді спробуємо добратися до того будиночка! — сказала Аля.
— Я піду разом з тобою, одній небезпечно! — сказав Недоладько.
Хоч Алі було дуже страшно, проте вона розуміла, що вдвох з Недоладьком не зробить того, що задумала.
— Ні, ні, ти такий великий! Тебе одразу помітять звідусіль. А на мене, маленьку, ніхто не зверне уваги.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому Аля проникає до незвичайного будиночка
Недоладько привів Алю на пустир.
— Я чекатиму тебе тут, — показав він на високі будяки, — поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!
— Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! — і Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо стояв на пустирі. Дівчинка двічі обійшла його. Та не знайшла навіть дірочки, аби можна було хоч зазирнути усередину. В розпачі присіла вона на камінь біля стіни.
— Якби тут з'явилися ось такі маленькі дверцята, щоб я могла в них пролізти, — сказала Аля і легенько провела пальцем у стіні.
І раптом там, де вона провела пальцем, справді з'явились дверцята. Аля натисла ручку — й вони відчинилися.
Перед
Дівчинка рушила коридором. З обох його сторін було багаті дверей. Кожного разу, взявшись за ручку дверей, Аля переконувалась, що всі вони були замкнені. Тоді дівчинка звернула в один з бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не булі видно.
Вона вже геть знесилилась і сіла на стілець, що невідомо звідки взявся у коридорі.
«Дивно, — подумала вона, — я добре пам'ятаю, що тут не було жодного стільця!» І раптом в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала — і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти — і стілець з'явився.
— Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? — голосно про мовила Аля. Їй дуже захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, у руці була порція пломбіру на паличці. Аля рушила далі, смакуючи недоладянське морозиво, проминула декілька дверей і враз зупинилася.
— А якщо я попрошу перенести мене додому?! — вигукнула вона. — Оце буде здорово!
Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом по став стурбований Недоладько. Вона згадала його останні слова і уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.
— Ні, ні! — захвилювалась Аля, бо злякалася, що її бажану буде негайно виконане. — Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можно вибратися з Недоладії,— і почула в себе за спиною легенький шелех на підлозі. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію про перенесення дивись у чарівній книзі».
— Піду шукати чарівну книгу, — мовила Аля і поспішила далі.
Тут вона завважила, що береться вже за четверте морозиво. «Ну, ще одне — і все!» — дала вона собі слово.
Дівчинка сама незчулася, як опинилася перед дверима. Вони були замкнені.
— От якби мені ключ, — проказала вона, і враз щось дзенькнуло. Аля побачила під ногами ключ, підняла його і спробувала відімкнути двері. Замок тихо клацнув, і вона опинилася в темряві. Двері тихо зачинилися за нею.
— Я пропала! — похолола дівчинка. — Це пастка!
Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконці що так нагадували розрізані навпіл кружальця лимона.
Аля присіла навпочіпки, заглянула у найближче віконце і побачила невеличку затишну кімнатку.
У каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати на столі лежал велетенська розкрита книга.
А на стільці за столом… Ой-ой! Аля навіть не повірила свої очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові у нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика.