Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
— Ну так що, — кажу. — Бачиш, яке міцне. Як бамбук! Може, й витримає.
— Ну так лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легше — у тебе штани коротші і гудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спочатку не хотів. Напевно, йому прикро було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї належать йому. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найбільш високу і товсту кукурузіну, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб тримати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся,
— Гаразд — гаразд, — сказав Ява і, крекчучи, став вскарабківаться на мене. Ось уже коліном на плече став, сперся руками об голову…
Ой! Черевиком по носі зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, каблуком ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Ява, — кричу, — швидше дивися, я падаю!
І… щось затріщало, зашуміло, завищало — немов бомба в кукурудзу вдарила.
Я лежу, зарившись носом у землю. У роті пісок, у вухах пісок. Отфирківаюсь, відпльовувався, протираю очі і кричу:
— Ява, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи… виття. — І з купи поламаною кукурудзи висовується Явина голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Нічого, — каже, — я не бачив. Суцільні волоті перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився на небо.
«Смішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємомішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємо»..
— Ява! — Підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі ні разу не заблукав у кукурудзі. Ми просто пішли, не в ту сторону. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце було нам в спину. Пішли назад.
Спершу Ява недовірливо дивився на мене. Але я говорив, напевно, так переконано, що він піднявся.
— Хто його знає, може, й правда. Пішли. І ми поплентались.
Ох, як важко було йти! Батюшки, як важко було йти! Ми не відчували ніг під собою. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І навіщо це ми повзали на колінах!
Важко було сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину або два, — і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але я, нарешті, не витримав.
— Ява, — кажу, — я більше не можу! Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю.
Довго ми лежали.
Було тихо. Тільки жорсткі кукурудзяні листя шурхотіли над нами.
Десь далеко прокричав перепел, і знову стало тихо.
Навіть коників не чутно.
— А що, якщо ми зовсім не виберемося звідси? — Тихо сказав Ява. — Ніхто ж не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Треба було, — кажу, — хоч пообідати. Все-таки довше б протрималися. А так до ранку і повмираємо.
При згадці про обід мені так
— У нас сьогодні на обід борщ і вареники з м'ясом, — сумно сказав Ява.
— А у нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, більше терпіти я не міг.
— Ява, — кажу, — давай людей кликати. Давай людей кликати, Ява. Але Ява був більш мужнім, ніж я.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися! Здорові хлопці серед білого дня у колгоспній кукурудзі караул кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Ну що ж, — кажу, — давай співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. І першою чомусь прийшла нам в голову пісня з мультфільму.
— «В траві сидів коник…» — жалібно — жалібно виводив Ява.
— «В траві сидів коник…» — ще жалібніше підтягував я. Довго ми співали. Пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чомусь добре співалися ті, які починалися на «ой». «Ой, у полі могила», «Ой, я нещасний», «Ой, не світи, місяченьку», «Ой, не шуми, луже», «Ой, одна я, одна», «Ой, у полі жито»…
Це «ой» ми гаркає так, ніби нас хтось в бік штовхав.
Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Даремно старенька чекає сина додому». Тричі співали ми цю пісню, і тричі, коли доходило до цього «даремно», у мене починало щемить в горлі. Нарешті ми зовсім похрипли і припинили спів. Ми лежали, знесилені від голоду і від пісень, сумні від безнадійних думок.
Я чомусь засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і навіть ахнув: так це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та до того ж м'ятна! Це ж і пити менше хотітиметься буде.
— Ява, — хрипко, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалися в кишені, розтанула, обгортка прилипла так, що й зубами не отдерешь. У хороші часи я б її, напевно, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой—їй—їй!
Я обережно розкусив цукерку пополам. Але невдало: одна половинка вийшла більша, друга — менше. А ще кусати — тільки розкришити.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Тому що, — кажу, — я добре поснідав: яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніше, а не я. Бери.
— Ні. Я ще з'їв пиріг з яблуками ось такий і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пирога, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки, і…
— А я ще млинці, і груші—гнилушки, і…
Наші сніданки все збільшувалися і збільшувалися. Змагання в шляхетність скінчилося тим, що Ява з більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином порції зрівнялися.